Щоденник пам’яті та болю: спогади про загиблого воїна. Епізод 7
Вони були найщасливіші у Всесвіті. Раділи кожному дню, купалися в коханні, насолоджувалися життям… Але війна все зруйнувала та спалила дотла їхнє щастя… Захищаючи Україну від російської орди, Андрій Сергієнко з Корюківки Чернігівської області героїчно загинув…
Дружина загиблого воїна Галина Сергієнко почала вести щоденник пам’яті. Жінка згадує емоційні моменти знайомства та спільного життя з коханим чоловіком, оплакує втрату і головне – таким чином залишає пам’ять про героїчного захисника.
На порталі «ЧЕЛАЙН» ми будемо знайомити вас із епізодами щоденника пам’яті та болю.
Мета цього проєкту – вшанування пам’яті Героїв, які віддали життя за Україну.
Також ми хочемо вкотре всім нагадати про те, що війна триває… Усі ми повинні про це пам’ятати і власними діями – кожен на своєму фронті – наближати Перемогу.
Вашій увазі сьомий епізод з «Щоденника пам’яті та болю»…
Я розповіла батькам про тебе, а ще, про те, що сьогодні ввечері після роботи ми з тобою підемо гуляти.
Увесь день я не могла думати ні про що інше, окрім того, що вдягнути, що говорити, заплести хвостика чи розпустити волосся. «Так! Зосередься! Ти на роботі. Треба бути уважною!» Уважною? Ха-ха-ха.
Я не будувала великих планів щодо тебе, бо не вірила, що на всій нашій планеті Земля, є чоловік, поряд з яким мені буде спокійно, легко, поряд з яким я, та моя дитина будемо щасливі. І…так… ти мені подобався…дуже подобався! Саме твій погляд я хотіла спіймати, твій голос почути, саме тобі посміхнутися у відповідь на твою посмішку . Але я не вірила, що у нас може щось вийти. Я не уявляла як можу впустити у наш з Назаром світ іншого чоловіка.
Пробач!
Я так і не наважилася тобі розповісти про свої сумніви на початку.
Тоді я просто ще не знала тебе!
Я прийшла додому після роботи, відмовилася від приготованої мамою вечері (від хвилювання я просто не могла їсти), пограла трішки з сином. Стало легше. «Зрештою, в мене є Назар, і він найголовніший за всіх. Не сподобаюсь,то не сподобаюсь. Твої проблеми. Нічого переживати!»
Перед виходом ще раз поглянула в дзеркало, пригладила розпущене волосся, щоб не торчало в усі боки, сказала рідним: «Я пішла!». І …здивувалась, як легко мене відпустили. Гм… Навіть образливо стало. Син спокійно сидів з моєю мамою в залі, не плакав, не кричав, ніхто не відривав його від мене. Він просто спокійно помахав мені руцею і відволікся знову на гру. Та, що ж це таке? Я тут мучаюсь, що дитину обділяю, дозволяю собі на побачення ходити без нього. А він… Просто помахав… Набундючилась.
Вийшла з квартири і повільними кроками пішла до своєї мрії.
Ти вже чекав мене в призначеному місці. Такий гарний, мов Аполлон (так я тебе називала пізніше «Мій Аполлон»). Ти палив сигарету, і я бачила, що ти нервував (і це мені сподобалось, не одній же мені мучитись: )). Я посміхалась, коли йшла до тебе, а ти посміхався мені.
«Привіт!»
«Привіт!»
«Ну, що, можливо, підемо до кав’ярні чи ресторану?» — спитав ти. І, о диво, напруга зменшилася, коли я побачила, що ти дійсно переживаєш. Парадокс. Але я відчула впевненість, бо тобі не байдуже.
Я не дуже люблю кав’ярні, а особливо ресторани. Мені там не комфортно. Гучна музика не дозволяє нормально спілкуватися, а відвідувачі всі знайомі люди, які з цікавістю спостерігають. Я не люблю їсти на побаченнях та ще й при цьому думати чи повинна людина платити за мене. Я не люблю бути винною комусь. А якщо у нас нічого не вийде? Мені подобаються більш прості речі, які не змушують бути мене зобов’язаною. Згодна, дурниця. Але це моя дурниця, і моя історія. Так я відчуваю.
«А давай, краще, купимо кави й погуляємо містом» — запропонувала я.
Ти погодився і, ніби видихнув з полегшенням. Або ж мені так просто здалося (виявляється в цьому ми були з тобою схожі. І на вікторині пар, якби нам випало питання: «Що ви оберете: ресторан чи прогулянку містом?», наші відповіді співпали б). Згодом я зрозуміла, що ти простий хлопчина з великим серцем, а не недосяжний бог до якого мені не дотягнутися. І я почала розслаблятися…
Ти купив нам кави… Я дозволила тобі обирати маршрут нашої маленької першої мандрівки… Ми розмовляли… Говорили про наші родини, про вподобання, і трішки про ВІЙНУ (зовсім трішки. Для першого побачення — надто болюча тема). А ще я розповідала про сина, підсвідомо готуючи тебе, а можливо перевіряючи. Я спостерігала за твоєю реакцією, і якби щось насторожило мене, то не було б продовження. Але ти прекрасний слухач, ще й виявляв зацікавленість.
Мені з тобою було легко. Ми спілкувалися, ніби старі друзі.
Вже сутеніло, і мені час повертатися додому. Ми домовилися, що я піду перша до свого під’їзду . А ти ще трішки почекаєш, щоб не будоражити людей. Ох ми, інтригани про яких знав увесь будинок ледь не з самого початку. Але ж звідки нам тоді було про це знати?
Коли вже всі полягали спати, сон ніяк не хотів приходити до мене. Я постійно поверталася думками до нашої прогулянки. Все пройшло не за планом. Не за моїм планом!!! Я не розчарована, не скривджена. Мене ніхто не образив, і я, ніби, не осоромилась. Було просто чудово, ще й ти запросив мене знову. Останній мій захист впав, ти зруйнував його вщент. Що мені тепер робити? Я щаслива.
Щоденник нашого життя. Спогади.
Ранок. Сирена… Знову тривога в душі. Виходжу на балкон і чую звуки чергового обстрілу сусіднього населеного пункту. «Десь далеко», — думаю. Але тривога не зникає. Хочеться плакати і просто голіруч розірвати на дрібні шматочки ту кляту орду, яка безжально плюндрує мою землю.
Десь далеко…
Десь далеко снаряд розривається біля окопу в якому, сховавшись, намагається вижити чийсь батько, син, чоловік, брат…
Десь далеко незнайомі, але такі свої, рідні, зі зброєю в руках, докладаючи нелюдські зусилля, ризикуючи власним життям, стоять щитом справжні ТИТАНИ, щоб кожен з нас мав ранок.
Десь далеко є ще більший страх, страждання, тривога та розпач…
Розумію, десь далеко сьогодні… А завтра?
Витираю сльози, кладу голову на підвіконня балкону, використовуючи руки, як подушку і піднімаю очі до неба. Маленькі хмаринки повільно пливуть по безкраїй блакиті . Я дивлюся на них і в уяві малюю образи. Ось динозаврик, а там далі справжні гори. А ця хмаринка схожа на крила… Подумки злітаю вище, ген- ген за хмари… Згадуючи всі фото й відео про космос, які мені довелося бачити, піднімаюся все далі до самісіньких зірок. Там я намагаюся знайти тебе, але навколо лише чорний простір. Я бачу планети, зірки, всю велич і красу космосу. Де ж сховався ти? Можливо ти назавжди покинув мене? А можливо просто десь там , куди не дістане жоден телескоп й не долетить жодна космічна ракета і жодна фантазія не зможе намалювати цей світ? Можливо десь є місце, яке називається Рай.
Я розумію, що кожна хвилина безцінна, кожен прожитий день – дарунок. Тому не час віддаватися горю та паніці. Це велика розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. Ми маємо правильно прожити цей день, використати всі можливості, які дарує нам доля.
Дякую, Титани, за ранок.