Лукашівка на Чернігівщині була під окупацією 21 день. У селі йшли бої, а російські солдати щодня по кілька разів перевіряли мешканців.
Знали, скільки людей живе у кожному погребі, а під час обстрілів самі приходили туди ховатися. Від деяких будинків лишилися самі стіни. Ще в частини повилітали вікна, розтрощені дахи, а паркани та ворота майже кожного двору дивляться на вулиці дірками від куль та уламків снарядів.
Розповідь кожного мешканця Лукашівки починається з ранку 9 березня, коли село почали сильно обстрілювати й до нього зайшли росіяни.
У центрі стоїть спалена Воскресенська церква, пам’ятка XVIII століття. Російські військові влаштували у ній склад боєприпасів. Зрештою церкву підірвали — постраждали фасади, покрівля та інтер’єри пам’ятки.
Волонтери вже прибрали значну частину сміття біля церкви, а густа висока трава закрила обгорілу землю. Нині у селі тихо, хіба неймовірно голосно і нестерпно гудить мошкара, від якої неможливо ніяк відбитися.
У самій церкві всюди розкидані бляшанки та упаковки від російських сухпайків, а також церковне приладдя, прикидане цеглою та бляхою.
Мешканці Лукашівки потрохи приходять до тями. Багато людей повернулися додому, посадили городи, хтось засклив вікна, а хтось, перш за все, відбудував погріб.
Раніше звідси до Чернігова можна було доїхати за 15 хвилин. Тепер, коли міст через Десну зруйнований, до обласного центру просто так не дістатися — в об’їзд це понад 150 кілометрів.
Але в село постійно привозять гуманітарну допомогу, відкрився магазин, відновили світло та газопостачання.
Специфіка прямої мови місцевих мешканів збережена
Голодні недоєні корови
«Я бачила красне небо, заправка горіла. По погребах побігали, всяке було. Ми виїхали із сусіднього Анисова до Андріївки. Рівно місяць там були, п’ять дітей. Нам повезло, бо ми там всі харашо дружили і було нескучно», — розповідає школярка Валерія, коли веде нас до ферми на околиці села.
Головна на фермі — бабуся Валерії Алла Коробка. Її чоловік заснував підприємство у 2001-му році, а після його смерті ним опікується жінка разом із дітьми.
9 березня о 7 ранку Алла Миколаївна як завжди разом зі ще двома жінками прийшла на роботу доїти корів. Світла вже не було. У приміщенні ферми від початку вторгнення перебували українські військові — нацгвардія і тероборона. Однак робота не зупинялася і ніхто не очікував, що росіяни зайдуть і залишаться саме у Лукашівці.
«Нацгвардійці прийшли і сказали, що треба нам ховатися. Завели нас у вакуумну (кімната на фермі, — Ред.), сказали не виходити. До трьох часов дня ми там лежали і прощалися, істерика була. Бомбили нас і стріляли. Потім за нами прийшов син доярки і вивів нас болотом».
«Дорогою ми бачили двох наших мертвих солдат, вони вже були роззуті. А один хлопець лежав за мішками на фермі, не могли вони його забрати, наші люди допомогли», — розповідає жінка.
Опинившись зрештою вдома, вона разом із сином три тижні не виходила з двору. Росіяни не дозволяли ні доїти, ні годувати корів. Вони вижили лиш завдяки тому, що окупанти погодилися їх випустити на пасовище. Частина худоби загинула від обстрілів, решта корів втратила молоко.
Відновити його тварини зможуть щонайменше за 9 місяців. Раніше молоко із лукашівської ферми потрапляло на Ічнянський завод сухого молока.
«У цьому році вже з них ми не будемо мати доходу, поки не розтеляться по-новому. Лишилося 42 дойних корови, а було 65. Телята всі пропали, подохли. Не знаю я, що буде», — бідкається жінка.
Вона показує корівник і склади. У розбомбленому приміщені навпроти зерна лежить купа різних снарядів, які на фермі позбирали її власники.
«Дивіться яких «красавців» діти навитягували!» — каже про снаряди власниця ферми.
Найперше, що потрібно тут відновити — дах складського приміщення, оскільки зовсім скоро почнуться жнива і кудись потрібно буде складати зерно. Компенсацій від держави ферма поки не отримувала.
Світло з’явилося лише зараз, тож тільки через більше двох місяців після звільнення тут зможуть увімкнути доїльні апарати. Через обстріли у ферми розбиті трактори, сівалки та комбайн.
«З нашого села багато виїхало, але всі повернулись», — розповідає Алла Коробка. Сама ж вона виїжджати відмовилася, хоча діти пропонували. Про повторний наступ старається не думати.
«Я нікуди не поїду. Я не покину, скільки вбивалися тут, сиділи на полях і на фермі день і ніч. Не покину і нікуди не піду зі свого дворища. Якщо навіть прийдуть знову — коров випущу, хай йдуть пасуться. Повідкриваємо все навстріж. А що тут вже лишилося? Все побрали — весь інструмент, забрали і дрелі, і пили, все забрали. А що лишилося — все побите».
У самої господарки ферми хата також постраждала — розбиті вікна, дах, піч «відійшла».
Після окупації вона помітила, що й корови змінили поведінку, стали налякані та часом агресивні.
«Стрес у них. Десь шось гупне і вони налякані. З поля навіть можуть утікати у кошару. Біжать, ховаються. Але ми живі лишилися і добре, а з цим щось будемо робити», — міркує жінка.
«Було дуже і дуже»
Разом із пані Аллою у вакуумній на фермі лежала доярка Валентина Матрос. Тепер вона сидить на лавці біля своєї хати і розповідає про окупацію.
«Було дуже і дуже», — не може підібрати слів жінка.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Холодильник із краєвидом кухні та панорамні стіни: сьогодення жителів гуртожитку в мікрорайоні Бобровиця (Відео)
Після обстрілів на фермі вона змогла потрапити додому і там ховалася разом із дочкою.
«Приходили тричі на день, перевіряли нас, знали скільки в кожному погребі. Сусідка в нас жила вісім днів, у неї хата згоріла, так вона пішла подивитися на машину дочки і не повернулася. І росіяни помітили, що її нема. Потім ми дізналися, що вона пішла до інших людей».
Одного дня росіяни прийшли у їхній погріб ховатися. Пані Валентина розплакалася, а її дочка Олена від хвилювання почала блювати. Солдати передумали і пішли в інше місце.
«Якщо порівнювати, як знущалися в Бучі, то в нас такого не було. Але якщо з тими селами, що вони просто пройшли…То бій був прямо в нас біля дому. У погребі було холодно…», — каже Олена.
Один із найвражаючих спогадів — ніч, коли згоріла церква. Жінки дуже налякалися звуку розпеченого заліза, що відривалося з даху.
«Перше враження — наче хтось виє. Воно вищало, кричало, снаряди зривалися. Вой, наче купа привидів із фільму жахів. Утром вийшли, а вони кажуть: «Церква ваша трохи пострадала, але ми вийшли живі».
Пані Валентина згадує, що бачила, як росіяни обкрадали хати, виносили мішки картоплі, ковдри.
«Носили то в руках. Потім тачками, а потім до танку причепили прицеп чи возик і стягували барахло. Багато того полишалося тут. В моєї дочки забрали телефон 26-го березня. Він досі десь працює».
Біля двору жінок стоїть їхня розбита спалена машина. У хаті повилітали вікна.
«От сидиш і думаєш — ставити їх, чи ні. Одне вікно сім тисяч гривень. Чи вони знов прийдуть і буде те саме? Ремонту не будемо робити, поки війна не закінчиться», — міркують мати з донькою.
21 день вони чекали, коли росіяни підуть із села. Якщо зранку заводять танки і починають їздити — значить ще на місці.
«А 30-го березня було чути, що пішла колона. Колона іде, а назад вона не повертається. Потім вже люди між собою заговорили, що можна виходити з погребів».
Міна розірвалася біля погреба. Відкопались
Галина Дмитрівна показує свій садок. На початок вторгнення вона разом із чоловіком та дочкою була у Чернігові. Планували повернутися додому, думали там безпечніше буде, але не встигли. В окупованому селі лишився син із родиною.
Він та ще кілька його друзів під час обстрілів ховалися у погребі. Оскільки зв’язку у Лукашівці не було, протягом трьох тижнів ніхто не знав, чи вони живі.
«Росіяни мені поглумили все тут, побили осколками. Отут стояв якийсь танк, а тут абрикос, його вже нема, ми його убрали. Груші дві були, вони всохли, бо їх снарядами побило. Кожне дерево пошкоджене. В городі ями були від снарядів, в садку теж, ми їх позакидали. Сапери перевіряли, найшли дві гранати».
Посеред двору стоїть накрита брезентом розбита синова машина. Її переїхала броньована військова техніка.
Бляхою накритий вхід до погреба — біля входу розірвалася міна. В той час там сиділи 11 людей: шестеро цивільних та п’ятеро росіян, які прийшли у двір ховатися. Завали змогли розібрати і військові перейшли у наступний погріб.
Жінка запрошує до хати. Найперше, що привертає увагу — прострелене дзеркало на стіні. Розбите скло та сміття давно зібрали, а воно так і висить, нагадуючи, що сталося.
Володимир, чоловік Галини Дмитрівни, показує гільзи, які назбирав біля хати.
«Он бачите, все простреляне. Трохи дещо позамазували. Скільки скла було — засклили, а то так і стоїть. Сказали будуть за хати платити, в кого зовсім немає, а тут же жить можна».
Про компенсацію за розстріляний автомобіль вони навіть не думають. Хоча і його шкода — син кілька років їздив на заробітки, щоб купити.
Два рідні брати Володимира живуть у Омську та Челябінську, племінники — у Ставрополі. Раніше родини іноді спілкувалися.
«А тепер брат висилав фото внучки з тортом, а моя дочка йому — фото внучки в підвалі біля труб, в одязі. Вони кажуть: «Ви там самі воюєте».
Для Володимира напад Росії став шоком. Він служив у радянській армії, в ракетних військах в Балаклії, у війну не вірив.
«Вони дивувалися, що в нас природний газ у хатах. Шукали в баби в хаті газовий балон, думали вона його ховає», — розповідає чоловік.
Подружжя повернулися у Лукашівку через кілька днів після виходу російських військ. Вже знали, що син живий. Загинув сусід із хати навпроти, зараз там ніхто не живе. Обоє сподіваються, що росіяни в їхнє село вже не прийдуть.
«То все мєлочі, хоч і жалко всього. А особливо цих молодих людей, військових», — каже Галина Дмитрівна.
У Лукашівці не викрадали цивільних. Кілька людей загинули під час обстрілів. За словами місцевих, у автомобілі, що досі стоїть серед вулиці недалеко від церкви, розстріляли бійця тероборони.
Натомість у сусідньому селі Ягідне росіяни всю окупацію тримали місцевих жителів у шкільному підвалі, де майже за місяць загинули 12 людей.
«Московська церква»
Біля церкви у суботу роздають гуманітарку. Зранку привезли крупи, борошно, розсаду. Після обіду — хліб. Жителі поступово з’їжджаються — дехто на власному автомобілі з розбитими вікнами, закритими целофаном. А люди старшого віку переважно на велосипедах.
У черзі обмінюються останніми новинами і обмахуються гілками з кущів — рятуються від мошок. Волонтери записують їхні потреби, аби привезти наступного разу. Більшість просить будматеріали — комусь треба піноблоки, а комусь накрити дах.
У селі багато дітей, які без упину катаються на велосипедах. Марина, яка йде по справах з двома малими дітьми, каже, що із села не виїжджала і не збирається.
У Лукашівці працює сільський магазин. Хоч асортимент не надто різноманітний, але найнеобхідніше є: хліб, крупи, олія, борошно, ковбаса, морозиво і шоколадки. В кутку на купі лежить одяг, взуття й іграшки — гуманітарна допомога.
За прилавком — дівчина Таня. Під час окупації вона була в селі. Магазин не працював. Каже, що одного дня під час перевірки місцевих росіяни повідомили власникам, що відкрили магазин, бо були голодні. Зайшли не через двері — вирвали грати з вікна, прив’язавши їх до танка.
«Серед москалів хороших не було. Дивувалися асфальту, шукали бази НАТО», — почувши нашу розмову з продавчинею каже чоловік, який прийшов оглянути привезений одяг.
До нього приєднується ще один, заходить мова за спалену церкву.
«Будуть відбудовувати. Але ж вона московська була».
«Була, але тепер вони перейдуть. Тепер московського тут не буде нічого».
Церква належить до УПЦ Московського патріархату, що є частиною Російської православної церкви. Проте зараз УПЦ намагається вийти з-під порядкування Москви.
До автокефальної Православної церкви України з початку війни перейшли від УПЦ близько 450 парафій.
Найважливіше — відбудова
«З їжею у селі немає проблем, гуманітарку возять постійно. Інша справа — це не вирішує питання з відновленням і ремонтом будинків», — розповідає волонтер ініціативи Repair Together Дмитро Кирпа.
Він та ще кілька активістів вже не вперше організували у селі толоку — привезли із Києва на два дні понад 100 волонтерів.
Молоді хлопці та дівчата весь день розбирають сміття біля зруйнованих будинків. Обідають біля церкви, заварюючи фільтр-каву на пальниках. А ввечері у сусідньому Ягідному біля спаленого будинку культури разом із місцевими слухають виступ коміка Василя Байдака, який тут також волонтерить.
Один зі зруйнованих будинків, завали якого розбирають волонтери, розташований на вулиці Папанівців. Його власниця Ірина знову і знову розповідає свою історію — спочатку прилетіло в машину. Згорів сарай. А потім прилетіло у хату, від неї залишилися стіни.
«У нас був двоповерховий сарай, думали буде гараж, а була майстерня в чоловіка, багато станків. На другому поверсі був сіновал, літня кухня. І ще так жалко — в мене стільки пластинок було вінілових. І старих речей було багато, все згоріло».
Волонтери тут пораються увесь день. На вікні стоять віднайдені в завалах глечики і статуетка двох котів. Поруч бігає оглухлий після контузії пес, а біля згорілого автомобіля обідає сусідська кішка з обгорілими вухами.
У перші дні окупації росіяни забрали у Ірини та її чоловіка телефони і сказали не виходити з дому.
«Кажуть: «Зараз будуть обстрілювати». Я не чула, але був удар. Ми почали вибігати з хати, а вони стояли дивилися. Тут у них БМП було у нас за сараєм, як і в кожному дворі. Ми порозбігалися, наступного дня прийшли, а тут уже п’ятеро росіян сиділи в нашому погребі. Ми їм сказали, що хазяї, нам нема де жити, і лишилися з ними — не було куди дітися», — розповідає жінка.
Вона час від часу заходить до колишнього помешкання і показує всім охочим, де стояла її шафа, ліжко, де була кухня. Поки хата була ціла, каже Ірина, росіяни виносили з неї речі.
«Забирали одяг, постіль, розкидали взуття. Я раз вийшла з погріба, встигла босоніжки і кросівки забрати, потім дві куртки в підвал потягла, хлібопічку так спасла. Чесно кажучи, не думала, що воно згорить, думала, якщо сарай згорів, лишиться будинок. Але не лишилося нічого».
Та все ж є бажання жити у Лукашівці далі.
Поки що Ірина не отримала жодних компенсацій. Заповнила заявку в «Дії», писала різні заяви. Але держава поки що не відшкодовує втрати і коли зможе це зробити — невідомо.
Законопроєкт про компенсацію пошкодженого війною житла Верховна Рада поки що ухвалила лише в першому читанні. Але людям треба десь жити і вони відновлюють своє житло хто як може.
Дмитро Кирпа розповідає, що толока трішки допомагає людям, але найсуттєвіше — це ремонти будинків. Організація Repair Together збирає донати і оплачує роботу бригади майстрів, яка відбудовує помешкання.
«Для нас пріоритет — це люди, які потребують допомоги тут і зараз. На початку ми обрали 11 сімей, яким допомагаємо. Основні критерії — люди мають жити у селі, це не дачники чи ті, хто має житло у Чернігові».
«Також дивимося на вік і можливості. Якщо в родині багато молодих людей, а вони не розбирають завали самі, то ми їм також не допомагаємо».
Зараз допомагають Ірині. Її чоловік та син працюють у Чернігові, аби заробити гроші на відбудову. А вона живе у сусідки, приглядає за подвір’ям та засадила город.
«Буде картошка, кукурузка, бурячок, морква, зелень, кабачки. Кавуни, мабуть, не встигнуть. Яблук у нас в садку багато, є літні і зимові, їли їх у підвалі, вони нас рятували. На наступний рік будемо порядки по-новому робити, будемо газони садити. Хоч погоріли газонокосарки і коси, позаростало все тут, а в нас завжди все красиво було».
Подвір’я Ірини — це той випадок, коли снаряд впав у одне місце кілька разів. Але вона готова відродити все по цеглині із попелу, аби наступної весни обрізати яблуневий садок. Цього року через обстріли вона цього зробити не змогла.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Джерело: ВВС
