Каріна Дорошенко минулого року переїхала до села Оболоння Новгород-Сіверського району. Раніше жінка разом із родиною проживала в Харкові. Проте минулого року ситуація в місті внаслідок ворожих атак значно погіршилася. Тепер вона, перебуваючи в декреті, стала справжньою зіркою в невеличкому селі, оскільки вже кілька років займається фотографією.
Про її історію та захоплення фотографією ми розкажемо в цьому інтерв’ю.
Каріно, розкажіть, будь ласка, про себе.
Мені 26 років, родом я із Харківської області, а з 16 років проживаю в Харкові. Навчалась у НУЦЗУ за спеціальністю «інженер з охорони праці». Зараз перебуваю в декретній відпустці, але готова до нових можливостей і відкриттів, прагну розвиватися та реалізовувати себе. Минулого року ми переїхали з Харкова, оскільки в місті стало дуже небезпечно. Ми вирішили з дитиною переїхати сюди – в село Оболоння, бо звідси родом мій чоловік, який від початку війни стоїть на захисті своєї батьківщини.
Як давно ви відкрили для себе мистецтво фотографії?
Фотографією захоплююсь ще зі школи — почала з 8 класу, хоча були перерви. Більш серйозно і свідомо зайнялась цим після початку повномасштабного вторгнення. Зараз перебуваю в декретній відпустці, яка, попри паузу в роботі, стала своєрідним періодом переосмислення і творчого натхнення.
Мій перший фотоапарат — цифровий Samsung 2009 року. Тоді я лише відкривала для себе магію фотографії: знімала все, що здавалося особливим.
Зараз найбільше люблю жіночі портрети — справжні, щирі, без масок.
Поєднувати декрет і фотографію — непросто, але можливо. Зйомки дарують мені натхнення і трохи «мого» часу, а материнство — сили та сенс у всьому, що я роблю.
Що найбільше подобається у вашій справі та що було для вас найскладнішим?
Мені подобається ловити справжні емоції. Коли люди дивляться на свої фото й кажуть: «Це точно я!» — це безцінно. Я люблю процес: від знайомства до моменту, коли людина розкривається. Кожна зйомка — як окрема історія.
Що найскладніше? Напевно, найбільша складність — це поєднувати творчість із реальністю: організація, технічні моменти, погодні умови, пошук клієнтів. Іноді буває, що сумніваєшся у собі або втрачаєш натхнення, але любов до фото завжди повертає.
Як бути сільським фотографом?
Чесно кажучи, бути фотографом у селі — нелегко. Найважче — це брак клієнтів. Тут немає постійного потоку зйомок, люди рідше замовляють фотосесії, а ціни часто змушена ставити нижчими. Іноді бувають місяці, коли здається, що взагалі ніхто не звернеться.
Але навіть у такій реальності я знаходжу сенс.
Кожне замовлення — особливе. Люди відкриті, справжні. А природа навколо — ідеальна для зйомок.
Так, іноді важко. Але коли бачиш, як світяться очі людини від її фото — розумієш, заради чого все це.
Розкажіть про свої фотопроєкти.
Перший фотопроєкт «Жива традиція». Цей проєкт має на меті зберегти та популяризувати українську культуру через образ сучасної молоді в національному вбранні. Через фото ми передаємо глибокий зв’язок поколінь, жіночу силу, ніжність і гордість за свої корені. У кожному знімку — не просто одяг, а історія, яка продовжує жити в новому часі.
Другий – привернути увагу до екологічної катастрофи, яку створює людина власноруч.
Це зображення — візуальна метафора того, як ми задихаємося у власному смітті, як прогрес, комфорт і споживання призводять до деградації природи.
Фотосесія ставить під сумнів межу між природою та цивілізацією й змушує глядача задуматися:
- Скільки ще ми зможемо ігнорувати те, що залишаємо після себе?
- Чи можемо ми жити в гармонії з планетою, а не проти неї?
Цей кадр — не просто арт, це заклик до дії, до відповідальності.
Які ваші подальші плани та про що мрієте?
Мої плани як фотографа в селі — не зупинятись. Хочу показувати красу простого життя, ловити щирі моменти та продовжувати знімати з любов’ю. Мрію, щоб про мене дізналися більше людей, і щоб фотографія тут перестала бути розкішшю, а стала цінністю. Чому фотосесії потрібні всім? Бо життя — швидке. Ми рідко зупиняємось, щоб побачити, які ми красиві, справжні, щасливі. Фотосесія — це не про «бути моделлю». Це про пам’ять. Про любов до себе. Про моменти, які не повернеш, але можеш зберегти. Фотосесія — це спосіб сказати собі:«Я важлива. Я варта. Я хочу запам’ятати цей час». Не треба чекати особливого приводу. Життя — вже привід. Тому я запрошую вас до себе на фотосесію — щиру, теплу, справжню. Збережіть свою мить — вона того варта.
Та насамперед я мрію, щоб закінчилася війна і мій чоловік повернувся додому. А далі — знімати більше, творити, ділитися красою й сенсами. Ідей багато, іноді бракує лише людей, які готові йти в цю мандрівку разом.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Оксана Замятіна
