Війна змінила долі мільйонів українців. Одні втратили дім, інші близьких людей… Хтось уперше взяв до рук зброю, хтось – пульт від дрону. Ці історії про людей, які не скорилися обставинам і стали на захист України. Герой нашої сьогоднішньої рубрики «Люди» – 38-річний військовий із позивним «Ключ». Чоловік народився і багато років прожив на прикордонні Чернігівщини, будував будинки в Італії, а нині допомагає нищити ворога на сході України, керуючи безпілотниками.
Про шлях від мирного заробітчанина до дронщика ЗСУ читайте далі в рубриці «Люди».
«Мені боліло серце, що я не вдома, коли все горить».
— Я родом із невеликого села під Сновськом, майже на самому кордоні з Росією та Білоруссю. Все моє дитинство пройшло в цих краях. Після школи пішов вчитися на будівельника, бо завжди любив працювати руками. Потім поїхав до Чернігова, там працював на будівництві. А десь у 2015-му, як багато хто, подався за кордон. У моєму випадку це була Італія. Там теж займався будівництвом, ремонти квартир, дахів, усе як у нас, тільки плати більше.
— Коли почалася повномасштабна війна, ви ще були в Італії?
— Так, у Вероні. Коли дізнався, що росіяни напали, перше, що було, це шок. Здавалося, ніби це якийсь кошмар, який ось-ось мине. Але дні йшли, я бачив новини, бачив, що коїться в Бучі, Ірпені, Харкові… А ще в Чернігові. Я ж там жив, мав друзів, рідних. Мені боліло серце, що я не вдома, коли все горить. Але тоді не зміг одразу кинути все і повернутися. Потрібно було трохи часу, щоб зрозуміти і все переосмислити. Відверто скажу, спочатку боявся їхати на війну.
«Коли вертався додому, знав, що назад не поїду».
— Що стало остаточною крапкою, тобто, що саме змусило їхати?
— На початку 2024-го мені вже не давало спокою. Я говорив із хлопцями, які воювали. Один з них сказав: «Ти ж будівельник, а зараз треба будувати нову країну, але спершу її захистити». Тоді я і вирішив, що повертаюсь. У березні 2024-го вже був удома. Вже коли був у Чернігові, знав, що назад не поїду.
— Чому саме дронщики?
— Я не був солдатом, у мене не було військового досвіду. Але вчився швидко. Побачив, що зараз війна технологій. Дрони – це новий рівень. Я звернувся до знайомих і мені порадили курси операторів. Пройшов навчання і вже потім був у складі бригади на сході.
«Перший виліт – і ти розумієш, що це справжня війна».
— Пригадуєте свій перший бойовий виліт?
— Дуже добре. Це було на Донеччині, ми отримали завдання розвідати одну посадку, де, за попередніми даними, сиділи ворожі диверсанти. Тоді ще трохи боявся, руки тряслися. Але коли підняв пташку, все стало чітко. Перші кадри і ти розумієш, що це справжня війна. Ти бачиш ворога в реальному часі. Потім коригування артилерії. І коли бачиш, як після твого наведення летить «дарунок» для окупантів, то розумієш, що ти на своєму місці. Страх завжди є, але він інший. Це не той страх, що скує тебе. Це такий, що змушує бути обережним, уважним, не робити дурниць. Але й азарт з’являється. Війна дронами це як гра, тільки з дуже реальною ставкою. Хто перший побачить, хто влучніше.
«Кожен виліт – це шанс врятувати своїх і прибрати ворогів».
— Що найважливіше в цій війні?
— Для мене важливо, щоб наші хлопці повертались живими. Кожен мій виліт це своєрідний шанс врятувати наших, прибрати ворогів, не дати їм залізти на наші позиції. Навіть без гвинтівки ти можеш зробити багато. Був один момент, ми сиділи в укритті, у нас був важкий день. Дронів тоді саме не завезли, реально не було чим літати, а ворог ліз… Я підняв останню пташку, знайшов їхню техніку, це вантажівку з боєприпасами. Передав координати, наші дали залп і вона вибухнула. Така хвиля пішла, що ворожа атака зупинилась. Потім командир підійшов і каже: «Друже, завдяки тобі мінус двадцять орків і нуль втрат у нас». Цього моменту не забуду ніколи.
— Про що мрієте зараз?
— Про перемогу і мир. Про це всі мріють. Про день, коли можна буде знову взятися за молоток, а не за пульт дрона. Хочу повернутися додому, відбудовувати те, що зруйнували. Але найперше це побачити, як наші прапори знову замайорять над усією Україною. Але для цього треба боротися. Ми не маємо права бути осторонь. Це наша земля і ніхто, крім нас, її не захистить.
