Рубрика «ЛЮДИ»
Тетяна та Іван Ситі – молоде подружжя з Чернігова. В перші дні війни вони зайняли оборону на волонтерському фронті й активно допомагали військовим. Утім, разом із цим вони – батьки чудових діток.
Як їм вдається поєднувати доброчинність і батьківство? Як почався шлях у волонтерстві? І головне – як це, виховувати дітей, коли у твоїй країні війна?
Вітаю вас, пані Тетяно, сьогодні основний діалог веду з вами, та ваш чоловік поряд і в разі чого зможе підказати. Перше запитання, яке хочеться поставити: яким для вашої сім‘ї було 24 лютого?
- 24 лютого ми відвезли дітей у село, до батьків, а самі повернулися до Чернігова. Ми не вірили, що буде війна, така, яку ми побачили і яка продовжується зараз. Не вірили, що вона надовго затягнеться. Але вже тоді ми знали, що маємо бути тут, у місті, і допомагати чим можемо і кому зможемо. 25 лютого ми з чоловіком пішли здавати кров. З цього, можна сказати, і почалася наша активна волонтерська діяльність під час повномасштабного вторгнення.
Та на цьому ви не зупинилися. Ваш подружній волонтерський шлях продовжувався. І що найважливіше – набирав обертів. Як події розвивалися далі?
- Того ж дня чоловік із моїм братом після лікарні сказали, що там на постах хлопці голодні. Ми разом зі своїми сусідами вирішили готувати їсти та розвозити на позиції.
Можливо, згадаєте, що приготували для хлопців уперше?
- Перша наша волонтерська страва – картопляники. Дуже яскраво пам’ятаю, як ми з сусідами готували їх: хтось чистив продукти, хтось робив засмажку, хтось смажив самі картопляники. І отак гуртом ми наготували їх купу. Хлопці розвезли. А вже коли повернулися, розказали, що там дуже багато бійців, десь 300, і всі вони голодні. Тоді ми й зрозуміли, що ось він наш фронт – будемо готувати їсти.
А що з продуктами? Готувати великі порції, безсумнівно, дуже затратно. Хтось прийшов на допомогу?
- У нас за вечір, певно, мішок картоплі пішов. Розуміли, що нам не вистачить продуктів, треба шукати допомогу. Я створила групу в месенджері, розписала там, що і як, пояснила, що саме потрібно. Вранці, коли прокинулася, побачила, що дуже багато людей відгукнулося. Нам почали пропонувати свою допомогу – і продуктами, і руками. Пам’ятаю, що тоді, поки хлопці відвозили нову партію їжі захисникам, нам навезли повний двір продуктів. Їх здивувала та кількість продуктів, що нам навезли за такий короткий термін. Тоді нам напривозили всього і всі: дитячі садочки (вони ж замовляли продукцію для діток, але готувати було нікому), сусіди, знайомі, колеги. «Вацак» нам видавав торти, ми розвозили їх на позиції хлопців. У нас у машині тій, мабуть, досі є залишки крему, бо вся машина була в тих коробках.
Зараз ви продовжуєте активно волонтерити. Закриваєте грошові збори, возите продукти нашим захисникам, організовуєте вдалу кооперацію з людьми, які хочуть, але не знають як допомогти. Та як вам зараз вдається контактувати з військовими?
- Коли розвозили їжу, багато з ким познайомилися. Спершу допомагали їм тут. Потім, коли в Чернігові все втихло, почали допомагати хлопцям з 1-ї танкової – їх одразу відправили на схід. Ми відправляємо те, що вони просять, що їм потрібно.
А що стосовно грошових зборів? Люди втомилися від війни та продовжують підтримувати волонтерів. Як це відбувається з вашими зборами?
- Я звернула увагу на те, що люди, які нас знають, їм якось простіше закидати на наші збори, бо вони довіряють. Дуже багато родичів військових допомагають. Мабуть, половину суми вони накидали. Я знаю, що в них також свої банки з донатами. Збирають спершу на них, а потім уже кидають нам. Один із наших останніх зборів: потрібно було 90 тисяч гривень, ми впорались із цим за добу. За дві – було вже близько ста тисяч. У нас як волонтерів прокидається певний азарт. Коли ми бачимо ціль, то починаємо надактивно над її втіленням працювати.
Ваше подружжя – чудова волонтерська пара. Та насамперед ви – батьки двох діток. Як це, виховувати дітей, коли у вашій країні війна?
- Дуже важко. Це найболючіша тема. 24 лютого ми вивезли дітей до батьків у село і дуже довго їх не бачили. Коли нам вдавалося поговорити по телефону, це було дуже чуттєво. Я пам’ятаю, як я запитала у сина: «Що ти сьогодні їв? Що бабуся приготувала смачненького?», він мені розказав, що сьогодні в них було, а потім запитує: «А ви щось їли?».
Минув час, і ви, звісно, побачили своїх діток. Якою була перша зустріч: ваші та дитячі емоції?
- Коли ми вперше приїхали до дітей, усі намагалися не плакати, але це було складно. Ми вперше після довгої розлуки зустрілися. Донька не розмовляла. Не знаю, можливо, образа в неї була на нас, що ми отак залишили їх. Потім ближче до вечора вона підійшла і запитує: «А ви ж більше нікуди не поїдете?». Ми з чоловіком розуміли, що нас там чекають. На той час ми годували 160 людей. На час, що ми поїхали до дітей, ми попросили знайому допомогти розвезти, але ж розуміли, що це не зможе тривати довго. І ми маємо повернутися.
Ми пояснили дітям, що зараз відбувається, що зараз наш захист – військові, тому ми маємо їм допомагати. Нам вдалося пояснити, а їм – зрозуміти. Коли ми вперше їхали від них до Чернігова, вони намалювали малюночки, аби ми передали військовим. А потім, коли ми вдруге поверталися до дітей, то військові передали іграшки. Діти дуже їх бережуть. Знають, що це від наших захисників.
«Наші діти надто швидко подорослішали», – так зараз говорять батьки. Війна торкнулася кожного українця. Навіть, на жаль, найменших серед нас. Так, вони вкрали дитинство, утім, є дещо, що їм ніколи не вдасться осягнути та відібрати у нас – свобода.
Спілкувалась Таліна Тарасенко
