Сам собі господар – і в хаті, і на дворі, і поза ним. Таких, як Микола Дудукало, у нас заведено називати диваками. Він не чекає, доки до нього прийдуть і зроблять, бо звик робити все сам.
Микола Іванович народився, виріс і нині проживає в глибинці Чернігівського району – невеликому селі Пльохів. Проте, каже, це зараз село виродилося і ледве жевріє, раніше все було навпаки. Як доказ демонструє карту ХІХ століття, яку виміняв у «чорних» археологів.
«Бачиш, дорога ось була. Ось Чернігів який малесенький, Жукотка, а ось Пльохів який – майже як Чернігів», — Микола Дудукало, пенсіонер.
Любов чоловіка до малої батьківщини видно неозброєним оком і не тільки на словах. Куток, на якому проживає пенсіонер, добряче різниться від решти села. Тут він власноруч обкошує дороги, латає діри в асфальті, гребе листя, наводить лад біля покинутих садиб і не зважає на насмішки односельців, для яких домівка закінчується власними воротами.
«Вони нічим не допомагають, ото хіба я на них кричу, прошу, а так вони не допомагають. Кошу я – вони думають, що дивак, дорогу десь латаю – це теж дивакую, дерево розпиляю, може, ви бачили, з Левковичів як їхати – верба лежить, це ж далеко, але мені треба їхати, розпиляти цю вербу прибрати», — Микола Дудукало, пенсіонер.
Від цього Микола Дудукало називає свою вулицю так званою окремою державою. Жартівливо обрав уже стареньких сусідів міністрами, роботу виконують посильну, як кажуть, хто на кого вчився.
«Отут колись робив я оцей сарай, усі питають – що це буде? Я кажу: Верховна Рада. У мене ось баба тут живе, 87 років їй, вона в мене секретарем, це дійсно працьовитий секретар. І ще там дивак такий є, міністр іноземних справ, він ходить по селу, плітки збирає, бо мені ніколи ходити», — жартує Микола Дудукало, пенсіонер.
Коли війна постукала в наші двері, у військовому квитку пенсіонера Миколи Івановича поряд із позначкою «ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС», з’явилася ще одна – «учасник АТО».
«Хлопці повтікали, а я отут сидів. Вони зупинились я й кажу «Що ви їх ганяєте, слабо пенсіонера забрати в армію?», а вони на мене «Прізвище ваше». Я сказав, а вони виписали мені повістку. Старався я, вчився добросовісно. І смугу перепон один із групи пройшов на 5-ку. І мене першого одразу раз – за 20 хвилин зібрався, – відправили, й потрапив я в «30-ку», — каже Микола Дудукало, пенсіонер.
Найбільше такому вчинку вже немолодого чоловіка здивувалась дружина Світлана Миколаївна, однак не перечила. А доки чекала свого «Діда» – саме таким позивним нагородили пльохівця в АТО – вишила символічну картину, мовляв, зустрінемо другу молодість разом і на українській лавочці.
«Доки я був в АТО, жінка шила тут зиму картину. Ви ж подивіться, яка парочка», — показує Микола Дудукало, пенсіонер.
Після 15 місяців служби «Дід» повернувся до рідної домівки, яку після війни почав любити ще більше. Поставив на в’їзді в село великий дерев’яний хрест із написом «Слава Україні». А до двору почав звозити звідусіль каміння, бо обзавівся ще одним грандіозним планом.
«Я хотів би збудувати ту каплиця гарну, але в мене поки фінансів нема і часу», — зізнається Микола Дудукало, пенсіонер.
Сумнівів у тому, що колись таки приїдемо знімати цю вже збудовану капличку, в нашої знімальної групи не виникло, адже такі люди, як Микола Дудукало, не зупиняються на півдорозі, а точніше – на межі власної господи.
«Лише там успіх, де в першу чергу виконано якісно роботу, а не прибуток». А потім ще «Моя ціль – простота, все треба зробити просто й красиво», – так казав Генрі Форд, — Микола Дудукало, пенсіонер.
Журналіст Альона Макаренко
Оператор Дмитро Дриганов
Він просто справжній українець! До своєї держави, армії, села, життя він ставиться як господар, пан сам собі. На таких справжніх без огляду на вік і стать тримається Україна, саме завдяки таким українцям ми переможемо і будемо жити добре.
Дякую редакції за добрий матеріал. Тільки він не «мен», а пан сам собі.
дякувати Богові,що є такі люди в Україні!