В останні тижні давня риторика про «обнесення окупованого Донбасу» колючим дротом знову набуває обертів.
Нове загострення на лінії зіткнення, непродумані заяви Надії Савченко та перманентна «зрада» в інформпросторі навколо виборів на Донбасі за путінським сценарієм підживлюють в головах українців бажання махнути на Донбас рукою, остаточно «перекрити кордон» та відкласти питання реінтеграції окупованих територій на далеку історичну перспективу.
Це в ліпшому випадку, в гіршому ж – відмовитися від «ватних територій» назавжди. Подібні настрої активно підживлюють політики на кшталт Березюка із «Самопомочі», який вимагає цілковитої блокади.
Грішить цим часом і «Народний фронт». Мовляв, перевиховування отруєних «рускім міром» місцевих мешканців – справа марна, вирішення донбаського питання військовим шляхом потребує надто багато жертв, то ж краще плюнути і розтерти та жити далі своїм життям без частини двох областей.
Утім, більш прискіпливий аналіз ситуації доводить, що повна блокада «ЛНР» та «ДНР» несе доволі серйозні ризики та гарантовано призведе до цілком конкретних проблем, рецептів вирішення яких поки що емоційні популісти не пропонують.
Наразі ситуація навколо «ДНР» та «ЛНР» виглядає наступним чином. Економічна блокада нібито триває, але всі більш-менш в курсі, що ця блокада аж ніяк не абсолютна – частина підприємств на окупованій території продовжує працювати з Україною, залізницею через лінію фронту рухається вугілля та інші товари, мешканці окупованих територій в той чи інший спосіб отримують українську пенсію, на окуповані території йде з підконтрольних Україні територій вода, газ та електрика.
Чи можливо повністю «перекрити кордон»
З військової точки зору реалізувати політичне рішення перекрити кордон з окупованим Донбасом можна дуже швидко (буквально за кілька годин) — за останній рік були збудовані три лінії оборони і для повної блокади потрібно просто закрити всі наявні пункти пропуску та залізничні перегони.
Адже вся лінія протистояння настільки сильно всіяна мінами, що їхати поза пунктами пропуску зараз не наважується ніхто (а ще рік тому такі спроби були).
Отже, якщо подібне станеться люди з окупованого Донбасу не зможуть потрапити на контрольовану Україною територію і навпаки. Але не все так просто, на окупованому Донбасі давно налагоджений канал подорожей в Україну через територію Росії – цей шлях довший, але простіший та безпечніший.
Таким чином повне перекриття лінії зіткнення просто остаточно перенаправить потік людей в обхід. То ж аби повністю убезпечити себе від напливу «пенсіонерів» окупованих територій треба так само намертво перекрити кордон і з Росією. Такий крок, звісно, теж може здаватися логічним, але реалізувати його значно складніше.
З іншого боку в разі реалізації сценарію повної блокади, виникне досить серйозне етичне та юридичне питання. Виявлятиметься, що держава Україна забороняє в’їзд на свою територію власним громадянам, а поки суд не довів, що вони сепаратисти, стверджувати протилежне немає підстав, щонайменше юридичних, і, відповідно, немає жодного права обмежувати цих людей в можливості пересуватися країною.
Складається враження, що апологети обнесення Донбасу колючим дротом мріють, аби на лінії зіткнення утворилося щось схоже на кордон між Південною (власне, Україна) та Північною Кореями («ДНР» та «ЛНР», як міркують собі апологети повної блокади).
От тільки здійснитися це ніяк не зможе, адже Північна Корея добровільно ізолювалася від колишніх співвітчизників, забороняючи своїм громадянам відвідувати Південну Корею. У нас же ситуація рівно протилежна – ватажки терористичних республік не лише не забороняють своїм «громадянам» відвідувати Україну, а й прямо заохочують.
Звісно, можна вирішити питання радикально і офіційно позбавити громадянства усіх людей з пропискою в Донецьку, Луганську та інших окупованих містах, або менш радикально позбавити громадянства усіх, хто на цей момент перебуває на окупованих територіях.
От тільки таке рішення буде за межами не лише моралі та етики, прав людини, українського законодавства, (як відомо Конституція прямо забороняє позбавляти людей громадянства), а й елементарного здорового глузду. Ну і ще треба заборонити громадянам України в свою чергу відвідувати «Л/ДНР».
Інфраструктурне питання
І якщо у військовому плані все виглядає однозначним, то в плані інфраструктурному — ні. Так, наприклад, маріупольські заводи прив’язані до поставок електроенергії зі Старобешівської ТЕС, що знаходиться на окупованій території.
Переорієнтація на інші джерела енергопостачання — це додаткові серйозні витрати без виразних джерел фінансування (явно держава на такі витрати не піде). З іншого боку окупована частина Луганської області живиться від ТЕС в місті Щастя і переорієнтуватися на поставки електроенергії з Росії без величезних фінансових вкладень практично нереально.
Крім того, існує проблема з Луганським енергетичним об’єднанням (ЛЕО)- підприємством російського бізнесмена Костянтина Григоришина, який відмовляється перереєстровувати його на український території. Під контролем ЛЕО, керівництво якого знаходиться в окупованому Луганську, знаходяться числені перетоки електроенергії, які постачають електроенергію на українську Луганщину.
Зі сторони Луганська неодноразово надходили погрози, мовляв, якщо ЛЕО остаточно перереєструється, то вони вимкнуть ці перетоки. На Луганщині на даний момент немає можливості перепідключити, і 50 тис людей залишаться без електроенергії.
Зрозуміло, що під час блокади, ці перетоки 100% будуть відключені, а українська територія області порине у темряву.
Не варто забувати і те, що вся територія окупованих територій Донеччини забезпечується єдиним водонапірним каналом «Сіверський Донець — Донбас», повністю підконтрольним українській стороні.
Аналогічна ситуація і на окупованій Луганщині, однак там проводяться роботи, які можуть в деякій мірі зменшити залежність від поставок з України — наприклад, запустили Єлизаветінське водосховище, запущена програма із закупівлі насосів для закачування води з природних свердловин, проте все одно ступінь залежності залишається в межах 80 — 85%.
Економічні наслідки такої повної блокади теж вельми неоднозначні. Адже, незважаючи на бойові дії, товарно-грошові відносини зберігаються (хоч і зменшені до мінімуму), та й багато заводів на окупованих територіях продовжують працювати у виробничій зв’язці з підприємствами, розташованими на «Великій землі».
Перш за все, мова йде про видобуток енергетичного та коксівного вугілля, який змушена купувати Україна — адже частина теплогенеруючих станцій «заточена» під певний сорт донбаського «чорного золота». При цьому більшість таких шахт знаходяться в українському правовому полі — платять податки в бюджет України.
Причому влада «ДНР» і «ЛНР» фактично влаштовує такий розклад — адже такі підприємства забезпечують роботою і зарплатою людей, що в рази знижує соціальну напругу, як і зменшує обсяг зовнішнього фінансового підживлення з боку Росії.
Повна економічна блокада означає зупинку таких підприємств, втрату роботи десятками і сотнями тисяч людей. Території стануть не тільки в політичному, але і в економічному сенсі на 100% залежні від Росії.
В підсумку економічна блокада бумерангом вдарить і по економіці України, адже за роки протистояння ніхто всерйоз не займався заміщенням частки Донбасу. Згадаймо, наприклад, закупівлі вугілля в ПАР, які перетворилися в корупційний фарс.
Чи не меншими можуть бути непрямі втрати — в умовах спаду світової економіки, більшість металургійних компаній ( «Метінвест», Ferrexpo, «Інтерпайп») потрапили в досить складне економічне становище і порушення технологічного ланцюжка може ускладнити переговори з кредиторами. Найбільш песимістичний сценарій — низка корпоративних дефолтів.
Зубожіння «ДНР» та «ЛНР» як каталізатор війни
Повна блокада з боку України, в будь-якому разі негативно позначиться і на житті людей на окупованих територіях, що багато хто в Україні сприйматиме з радістю, але й це несе нам певні ризики.
Безробіття і критичне погіршення життя можуть стати приводом взяти в руки зброю навіть для тих, хто намагався цього уникнути. На їхню думку, єдиним способом вижити в умовах посилення блокади стане служба у терористів. Екс-губернатор Донецької області Сергій Тарута оцінював потенціал зростання «ДНР армії» в разі повної економічної блокади Донбасу в 300-400 тисяч чоловік.
Однак навряд чи ця теза повною мірою відповідає реальності — взяти самостійно в руки зброю це серйозний крок — це зовсім не те, що просто поміняти роботу — і на нього готовий далеко не кожен. А ті, хто реально міг воювати пішов в «ополчєніє» ще навесні — влітку 2014 року.
Тим не менш, погіршення життя «пролетаріату» окупованих територій цілком може підштовхнути місцеву «владу» влаштувати щось на кшталт мобілізації. Про 300 тисяч мова навряд йтиме. Але й точно передбачити мобілізаційні можливості окупованих псевдореспублік наразі не є реальним.
Тут є складнощі в тому плані, що нікому не відома демографічна ситуація в розрізі чоловічого населення віком від 18 до 60 років — все таки на Росію і Україну виїжджало переважно працездатне населення не пенсійного віку.
Отже, в підсумку ми маємо ситуацію, коли окуповані території залишаються такою собі «сірою зоною», начебто заблокованою, а начебто й ні, і відторгнути цю «сіру зону» практично неможливо. Єдиний можливий шлях вирішення цієї проблеми, щоб не казали «мизамирці» чи їх затяті опоненти «блокадники», — є військовий.
І стане він доступний лише тоді, коли Україна досягне певного військового парітету з Росією, що цілком реально, якщо, звісно, цим займатися. Але про це ми вже писали окремо.
А до того часу, доки Збройні сили України не будуть спроможні ліквідувати «ЛНР» та «ДНР» силою зброї, єдино можливий спосіб співііснування з терористичними квазі-республіками – це ці самі «сірі стосунки», які тривають і зараз.
Джерело: depo.ua.
