Ще одним офіцером 13-го окремого мотопіхотного батальйону, який із честю пройшов пекло боїв у Вуглегірську, був капітан Олександр Загородній. Це один із небагатьох кадрових військових третьої хвилі мобілізації.
Родом він з Ічні, проживає в Києві, до мобілізації працював інженером І категорії відділу радіопланування компанії «Київстар». До цього встиг закінчити Полтавське вище військове командне училище зв’язку, відслужити та піти в запас із посади старшого інженера батальйону зв’язку в 1994 році.
У вересні 2014 року він був призваний до лав Збройних сил, на той час йому було 47 років. Незрозуміло, чому, але спершу зв’язківця військкомат направив на посаду передового авіанавідника роти. Далі було скерування до 13-го окремого мотопіхотного батальйону та призначення командиром другого мотопіхотного взводу першої мотопіхотної роти.
Восени 2014 року батальйон переходив на нові штати – отримав легку бронетехніку, прийшли мобілізовані третьої хвилі.
Але серйозної бойової підготовки та бойового злагодження не вийшло – багато мобілізованих першої хвилі, провівши півроку фактично «в полях», намагалися побільше часу провести вдома.
Попри всі проблеми, в січні 2015 року командування висунуло батальйон на позиції під Дебальцеве, де чернігівські бійці змінили 42-й батальйон територіальної оборони. Однак справжнім іспитом на мужність стали бої у Вуглегірську.
Умови життя на багатьох постах тут були спартанські: «Жили в бліндажі чотири людини, хоч зроблено було на трьох. Але потім, буквально наступного дня, зусиллями товариша Макаренка зробили ще спальні місця, щоб ночувати не в наметі, а в бліндажі. З дообладнання було тільки те, що в бліндажі зробили ще другий поверх і виходило, що в бліндажі могли відпочивати 10 осіб».
Потім була масова танкова атака на їхній блок-пост 29 січня. «Відчуття безпомічності: ну як так? Щойно ж відбили атаку, і ось тобі – гранатомет зник, танк не стріляє, «рапіра» без артилеристів. Автомати, і все! Гуп! Стріляє навмання в усе примітне. Першим снарядом газову підстанцію розвалив. Під’їхав, побачив «Рапіру» в голому полі – гуп! гуп! по ній. Мої всі в укритті, нікого не зачепило».
Бійці капітана Загороднього були змушені відійти в південну частину міста, де ще добу тримали кругову оборону. Тільки 31 січня до них змогла пробитися зведена група 30-ї бригади, яка і евакуювала їх у Дебальцеве.
«Чути – наближається важка техніка, багато. Вже жодних емоцій, вигоріло все – просто чекаєш, коли підійдуть.
З лівого краю поля, за горбком, наче перископ підводного човна, повільно піднімається антена танкової радіостанції. А з нею піднімається прапор – ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ! Танк, два БМП, БРДМ, і на кожній – прапор НАШ! Відчуття це неможливо передати.
Прийшла Нацгвардія – батальйони ім. Кульчицького і «Донбас», на броні 30-ки. Гвардійці пішли на зачистку в бік інтернату, їх повів наш заступник комбата – майор із позивним «Барс» (у цьому бою був поранений), колишній спецназівець. Він же цю колону і привів із Дебальцевого».
Потім були ще серйозні бої та прорив із фактичного оточення.
Зараз капітан Олександр Загородній демобілізувався та повернувся до своєї улюбленої роботи.
