При формуванні 13-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-1», крім власне жителів Чернігівської області, було призвано доволі багато жителів Вінниччини та Київщини.
Про подвиг одного з вінницьких танкістів батальйону і хотілося б розповісти.
У листопаді 2014 року після переходу на штати окремого мотопіхотного батальйону в підрозділі з’явився танковий взвод із трьох танків Т-64Б1В.
Під час боїв у Вуглегірську 29-30 січня 2015 року всі машини були втрачені, проте змогли завдати противнику серйозної шкоди.
29 січня, вийшовши на допомогу блокпосту на околицях міста, на фугасі підірвався один із танків батальйону, де командиром екіпажу був Михайло Фрік, призваний із міста Бар Вінницької області.
Саме йому доля підготувала цілу серію випробувань, які він з честю витримав.
До війни чоловік працював завідувачем відділення та викладав землевпорядкування у Барському автомобільно-дорожньому коледжі. Був призваний до війська у третю хвилю мобілізації та став командиром танку.
«Після отриманих інструктажів і навчання нас відправили до Старобільська. Воювали там до січня 2015-го у другій лінії вогню, – згадує Фрік. – Потім потрапили в саме пекло – на передовій відстоювали місто Вуглегірськ».
«Коли наш танк відправили на підкріплення, де ворожих танків було 10, а наших 3, ми потрапили в засідку й підірвались. За секунду полум’я охопило все. Механік згорів за долю секунди. Я почав вилазити назовні. Тільки встиг висунути тулуб, бойовики відкрили вогонь, тому мені довелось удавати мертвого. Відчував, як горить моя права нога, але не ворушився, аби залишитись живим».
Коли колона танків бойовиків пройшла далі, танкіст поповзом перебрався до найближчого будинку — приміщення тролейбусного депо. Михайло лишився в одних шкарпетках, берці згоріли, ватні штани обгоріли, більшість одягу поплавилась.
Від голоду й спраги бійця врятували півчайника води і три банки варення, які там були, від холоду – знайдені куртка, светр, кросівки. Одягом боєць укривався, а потім у нього переодягнувся.
У такому стані він прожив цілий тиждень – до 7 лютого. «Зрозумів, що треба вибиратись, почав руками вигрібати сміття та землю. На вулиці знайшов якусь куфайку, накинув її й через силу пішов шукати якийсь медичний пункт».
Побачивши маршрутку, Михайло попросив, аби люди підказали дорогу до лікарні. Місцеві направили на Кондратівське шосе, мовляв, там проїжджає автобус, що їде до лікарні. Але коли автобус приїхав, там сиділи російські козаки. Вони на вході спитали, чи всі місцеві. Хтось показав на Михайла – «то не наш».
«Козаки витягли мене з автобуса, почали штовхати, побачили під одягом обгорілу форму. Я не міг її повністю зняти, бо спершу замерзби, а потім зробити це одним пальцем було неможливо, – говорить він. – Спитали, чи я «укроп», доброволець чи призваний, рід військ, а коли вони почули, що танкіст, то почали бити».
Били з півгодини, а подивитися на це зібралося чоловік 30 місцевих. Потім Михайлові повідомили, що йому пощастило, може, лишитися живим, бо на нього обміняють «дуже поважну людину».
Бойовики відвезли до Єнакієвого – до шпиталю, до штабу, в аптечний пункт. Там три медсестри з георгіївськими стрічками приводили Михайла в порядок.
«У лікарні мене теж дуже довго допитували й били. Я змушений був дати номер телефону рідних, дуже хвилювався, щоб батьки не взяли трубку, бо вони не знали, що я служив», – каже Фрік.
У лікарні біля нього поставили цілодобову варту, у палаті постійно була людина з автоматом.
«Вони казали, що я навряд чи звідси втечу, але от вони, нібито такі благородні, охороняють мене від місцевих, аби ті не вчинили самосуд за всі ті звірства, що ми тут зробили – «повбивали стариків і дітей», – говорить танкіст. – А ще до лікарні постійно привозили поранених ДНРівців і вони завжди заходили до мене та говорили все, що про мене думають».
Щодо лікарів, то хоч вони були такої ж думки, але лікарський обов’язок виконували, каже Михайло. Лікували обличчя, руки, а пальці ніг, сказали, доведеться ампутувати.
Поки танкіст перебував у полоні, його прізвище було у списку померлих. У коледжі студенти дві пари проплакали, а в храмі його відспівали як померлого. Але подруга та сестра до останнього вірили, що він живий, тому, коли до них зателефонували й сказали, що він у полоні, підняли на ноги усіх.
«Мене обміняли на якогось командирського зятя. А тіла 9 загиблих на солдата. Ніколи не забуду того дня, коли зрозумів, що вільний, – згадує чоловік. – На ношах мене занесли до машини й відвезли до Харківської лікарні, де на мене чекала сестра».
У Київському опіковому центрі йому ампутували по півстопи на кожній нозі. Далі було скерування на лікування до Америки, майже рік проходив курс лікування в опіковому центрі Техасу і тільки на початку серпня 2016 року герой повернувся до дому. Зараз він проходить курс реабілітації.
Фото із сторінки Михайла Фріка у соцмережі Facebook
