Дата 24 лютого нинішнього року стала пам’ятною і скорботною для всієї України. Адже в нашу державу прийшла повномасштабна війна.
У перші ж хвилини навали справжні сини України різного віку, роду занять і статусу в суспільстві поспішили стати на захист Батьківщини. Серед таких – і наш земляк Геннадій Луценко, ексголова Прилуцької райдержадміністрації.
Він – безпосередній учасник оборони Чернігова, а нині воює на півдні нашої держави.
У розмові з паном Геннадієм зачепили багато актуальних тем, зокрема початку повномасштабного вторгнення, нинішню ситуацію на фронті та запоруку нашої Перемоги.
«Ми чітко стояли на перемогу», — Геннадій Луценко про оборону Чернігівщини.
Пане Геннадію, пригадайте, як зустріли 24 лютого та яким воно видалося для вас?
Цей день забути, мабуть, ніколи не вдасться. Прокинулися дуже рано, десь о 4-й годині ранку. Моя дружина – співробітник ДСНС, то їм раніше надійшло повідомлення про те, що відбувається. Так я і дізнався, що в Україні почалася війна. Дружина швидко зібралася і поїхала на роботу. А я залишився з маленькою шестирічною донькою. У нас уже були напоготові тривожні валізки, бо, зважаючи на попереднє місце роботи, я розумів, яка ситуація в країні. Тож я взяв доньку, приготовлені валізки та швидко відвіз до батьків дружини. Бо в них є підвальне приміщення. Потім разом із тестем, не сумніваючись жодної хвилини, потрібно це чи ні, попрямували до Чернігівського військкомату.
Окрім вас двох, на той час уже були люди, які прийшли до військкомату?
Ми приїхали туди дуже рано. І там уже стояли чоловіків 15-20, які прагнули воювати. Я зайшов одразу до керівництва військкомату, тому що я знайомий із ними за попереднім місцем своєї роботи, і запитав: «Чим ми можемо бути корисними?». Тобто – що робити, аби якнайшвидше взяти зброю до рук і почати обороняти наші рубежі. Я розумів, що на територію Чернігівщини ворог уже зайшов і до обласного центру залишались лічені кілометри. До речі, територіальна оборона Чернігова дуже оперативно спрацювала, швидко зібралися та полетіли зустрічати ворога.
Тож воєнком сказав: «Хлопці, збираємося і швиденько їдемо до найближчої військової частини». Що й зробили.
Дорогою до військової частини вже відчули, що довкола війна?
Так. Нас зібралося близько 100 осіб, їхали чотирма автобусами. І я взяв на себе відповідальність – повів колону. І вперше я відчув, що війна дуже близько – на під’їзді до військової частини. Бо вже була техніка згоріла на дорозі, побачили великі руйнування. Нам швидко видали зброю, потрібний одяг. Буквально через кілька годин сіли у великий вантажний автомобіль і поїхали виконувати перше бойове завдання, яке успішно виконали.
Перші дні, 24 і 25 лютого, були дуже насиченими. Виконуючи завдання, проїхав шість областей України. І там, де ми рухалися, вже були руйнування. Я не міг повірити, що так швидко на українській території все це трапилося.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Майбутній промисловий прорив: у Мені планують затвердити концепцію індустріального парку
Коли ви повернулися із завдання на Чернігівщину?
У перших числах березня я повернувся на територію Чернігівщини. І розпочав виконання бойових завдань на території Чернігівського району та Чернігівської області.
Чи маєте якісь неприємні спогади, осад від того, як знайомі вам люди відреагували на війну, можливо, якось негативно себе проявили?
Після повернення, коли довкола Чернігова вже точилися жорсткі бої, я зустрів вище керівництво області та запитав: яка ситуація, де наші? Йдеться про керівників адміністрацій, різних управлінь, інших представників органів влади. І мені важко було сприймати, що багато хто накивав п’ятами. Це був для мене нонсенс. Бо двох людей, які покинули територію області, я добре знав, які гучно кричали: та ми ж такі… Багато керівників управлінь кудись поїхали. Тож, з одного боку, важко було сприйняти ці від’їзди, а з іншого боку – легко. Бо не було тих, хто активний тільки на рівні бла-бла-бла, а залишилися лише ті, хто працював на результат.
Є ті, хто приємно вразив, від кого не чекали?
Таких людей, на яких ніколи не подумав би, що вони можуть узяти до рук зброю і піти служити до Збройних Сил, а вони зробили все навпаки, на жаль, не зустрічав. Натомість для мене справжніми героями виявилися малі діти та жінки. Бо в передостанні дні, коли ворожі війська відступили і ще тривала мініблокада Чернігова та не було їжі, я в місті бачив дітей у тих місцях, у яких я прогулювався з донькою. Там завжди були сміх і радощі. А на той момент жодної радості не було, навпаки, діти рилися в сміттєвих бачках, бо були голодні. Оце для мене був шок. Ми допомагали чим могли і залишимося друзями з цими дітьми. Підтримували людей, які ховалися в найближчому до нас бомбосховищі, привозили продукти, які в нас були, ділилися з чернігівцями. Але я був настільки шокований, що ходив і всім розповідав, що тут моя донька гралася на майданчиках і куштувала якісь солодощі, а нині там діти риються в сміттєвих бачках.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Добро у війну: в Чернігові небайдужі люди допомагатимуть дітям
Як відбувалася оборона Чернігова? Що найбільше запам’яталося?
Виконуючи завдання, ми заїхали на територію Чернігівського району з боку сіл Ягідне та Красне. І так трапилося, що ворог у мене і моїх товаришів-побратимів опинився за спиною. А ми мали виконати завдання та повернутися на попереднє наше місце перебування. Але вийшло так, як ніхто навіть не міг передбачити. Коли ми дійшли до Іванівки, нас трішечки розбили. Ми швидко відійшли за міст на Десні, поблизу нашої Катеринки. Тут ми вже відчули більш потужну зброю – авіаудар. У колоні кілька одиниць нашої техніки зазнали значних руйнувань. І, напевне, саме тоді відчув такий переломний момент, бо в мене було таке відчуття, що я навіть обличчя пілота того побачив. Адже він пролетів дуже низько і все відбулося дуже швидко. І це, знову ж таки, було зі спини. Хтозна, де він взявся і наніс потужний удар. І потім, коли наші мужні військові швидко ухвалили рішення, що нам треба залишати визначену територію та рухатися вже в саме місто, отоді був такий великий сплеск адреналіну. Адже в місті побачив, що воно всередині порожнє, що є лише військові, ось тоді, зізнаюся, з одного боку, це було страшно. А з іншого боку – це було якось незвично.
Значний проміжок часу ми обороняли сам Чернігів, і було неприємне відчуття, коли ми розуміли, що нас узяли в облогу. Ми аналізували, скільки наших хлопців і зброї маємо, і витримаємо чи ні. Я неодноразово на той час бачив керівництво області та міста. Я їх знаю дуже добре. І скажу відверто, в їхніх очах навіть маленьких проявів сумніву не було, що складеться не на нашу користь. Ми чітко стояли на перемогу, чітко знали, які в нас бойові завдання.
Які враження нині?
Для мене нинішня війна – це війна початку 2014 року, яка триває до сьогодні. Я чув неодноразово, як вона відчувається в місцях, де є бойові дії, і там, де їх немає. І до 24 лютого я перебував у місцях, де війни немає, де відбуваються весілля, є радощі якісь. А тепер я перебуваю там, де стоять наші військові. І коли минув певний час, наші хлопці сказали, що, напевно, повернеться ситуація попередніх років, що війська відійшли – і життя завирувало. І дійсно, Чернігів у більшості випадків уже якось відійшов від війни. Відкрилися ресторани, відбуваються різні заходи. З одного боку, добре, бо економіка починає працювати і життя відроджується. Але з іншого боку, того, що було, не можна забувати, бо хлопці наші налаштовані лише на перемогу, аби дійти до крайніх географічних точок наших кордонів із росією. Ми обов’язково туди дійдемо й обов’язково на одній із тих точок сфотографуємося.
Сьогодні найголовніше, щоб люди, які вже відчули війну, не поринули в 2014-й і 2015-й роки. Тобто не повинно бути замороженого конфлікту, який буде вже не в двох, а в 4-6 областях нашої країни.
Нині найголовніше, щоб оті хлопці, які катаються на позашляховиках і сидять у ресторанах чи кафе, які сьогодні можуть боронити країну, не чекали, поки їх десь виловлять і присоромлять.
Спілкувалась Ірина Осташко
