Різдво і Новий рік важко уявити без ялинки. Принаймні так було до широкої війни. Нині ж у багатьох українців настрій зовсім не святковий.
Звісно, неможливо радіти, коли у твоїй країні війна та гинуть люди. Але ж і у ворога план занурити українців у зневіру, темряву і безперспективність.
Їхнім планам реалізуватися не судилося, бо свята до українців таки прийшли – без гучних гулянок і салютів, зате щирі, з глибшою шаною до своїх традицій і з вірою в Перемогу та мир.
Для українців з сивої давнини традиційним різдвяним символом був «дідух» – різдвяний сніп, а не ялинка.
«Це наша така українська спадщина і автентика. Його заносили та ставили на стіл під ікони. Завдяки йому створювався відповідний настрій, відчувався дух Різдва. Дідух символізує врожай, багатство й одночасно уособлює місце для душ предків. Адже у Святвечір живі вшановують померлих родичів, які приходять на святкову вечерю. На свята присутній увесь рід. Святки тривають від Різдва до Водохреща. І це така дуже магічна і чарівна пора», – розповідає Максим Блакитний, кандидат історичних наук, заступник директора з наукової роботи Чернігівського історичного музею імені Тарновського.
Торік у музеї дідух встановлювали. Є сподівання, що у мирний час до цієї традиції повернуться.
Нині ж у музеї встановили дві штучні ялинки: одну –патріотичну, зрозуміло, чому, іншу прикрасили сучасними іграшками. А торік ялинки прикрашали у закладі, як у давнину.
«На сторінках «Чернігівського слова» кінця ХІХ – початку ХХ століття (це газета, що зберігається в наших фондах) і в «Чернігівських губернських відомостях» є інформація, як святкували тоді Різдво і Новий рік. Зокрема, як наряджали ялинку. Взагалі ж цей звичай прийшов до нас із Німеччини. Бо давні германські племена вшановували дух лісу і прикрашали ялинки. У наші українські оселі ця традиція прийшла десь у другій половині чи у кінці ХІХ сторіччя, причому в містах. А в селах тривалий час головним був Дідух», – розповів Максим Блакитний.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Біля Чернігова припинено рух по тимчасовому об’їзду через річку Білоус
За його словами, українці в ті часи прикрашали ялинку яблучками, символами райського плода, саморобними прикрасами з соломи, зокрема ангеликами. Переважно цим займалися діти та їхні матері. З кольорового паперу вирізали ангелів, робили інші поробки. Вата символізувала сніг, робили саморобні кульки, змотані з газет й оповиті фольгою. Були їстівні прикраси – цукерки, медівнички, прянички, горішки.
Тоді ж з’являються електричні гірлянди, але водночас до середини ХХ сторіччя були дуже поширені свічки, які кріпилися на ялинку на спеціальних лапках. Вони символізують Божу благодать, віру і Вифлеємську зірку. Взагалі ж, угорі на ялинці завжди була восьмикутна Вифлеємська зірочка. А коли більшовики зламали традицію, то стала вже п’ятикутна зірка. І за часів радянської влади зміщується акцент із Різдва на Новий рік і зі святого Миколая – на Діда Мороза. Бо інші були цінності. До речі, цьогоріч від гірлянд зі зрозумілих причин у музеї вирішили відмовитися.
Взагалі ж у музейних фондах зберігається багато речей, пов’язаних із Новим роком і Різдвом. Зокрема вітальні листівки, що датуються кінцем ХІХ – початком ХХ століття. Є західноєвропейські листівки– з краєвидами зимових пейзажів, навіть із позолоченими героями давньої Греції.
Чимало є прикрас із радянських часів, а також Дід Мороз і Снігуронька. Зрозуміло, що все це історія, але нині це неактуально. Адже збройна агресія проти нашої держави пробудила небувалу любов в українців до всього свого, українського.
«До речі, у нас є скляне намисто з дутого скла. Воно водночас є жіночими нагрудними прикрасами, які носили на Чернігівщині на початку ХХ сторіччя, хоча воно й дуже крихке, його легко пошкодити. У 1939 році це намисто в Коропському районі носили. І водночас ним прикрашали ялинку. Як гірляндами зі скляних намистин», – розповідає історик.
Тож хоч скромно і без помпезності новорічно-різдвяний цикл триває. А ще кажуть, що у Святвечір відкриваються небеса і Бог чує всі прохання. Ми ж знаємо, чого попросити.
Ірина Осташко
Фото – Максим Блакитний
