Уже кілька місяців домовляємося про зустріч зі старою знайомою. Але на заваді повсякчас стає злощасне «ніколи»: то роботи назбиралося, то треба кудись бігти, то вихідні на носі, то ще щось… Мовляв, іншим разом, як розгребемо «авгієві стайні».
Думаю, що така ситуація знайома багатьом. І приклади в кожного свої. Але одна справа, якщо просто немає особливого бажання, як, до речі, у моєму випадку. А геть інша, коли постійно все відкладається на потім, зокрема й саме життя. Мовляв, «влаштуюся на роботу, тоді…» , «виростуть діти, тоді…», «зароблю грошей, тоді…» , «зміниться ситуація в країні, тоді…» , «настане новий рік, тоді… ». І таких прикладів можна написати силу-силенну.
Одна знайома, яка нещодавно вийшла заміж, розповіла про купу побутових проблем, які постали перед молодою сім’єю, бо жити хочуть окремо. Наприклад, підмарафетити хату і в хаті, поставити паркан, навести лад у подвір’ї, звести сарай і таке інше. Безперечно, це потрібні справи, але робляться вони не за день і не за місяць, тим паче, коли живеш на зарплату. І ось, озвучуючи перелік стратегій на майбутнє, дівчина на хвильку замислилась і сказала: «Я оце так боюсь, що за метушнею час стрімко пролетить, і жити буде ніколи».
Ми постійно щось відкладаємо на потім, адже переконані, що неодмінно все встигнемо або що час іще не настав. Не час міняти роботу, де мало платять, бо іншу знайти непросто. Не час їхати у подорож, поки не назбирали купу грошей. Не час займатися своїм здоров’ям, адже ситуація ще не критична. Не час розважатися, бо купа завдань на сьогодні не виконана…
Ми живемо так, немов готуємося до справжнього життя, яке, здається, ще попереду і ніби доля відміряла нам щонайменше кілька століть. Але поки ми з головою занурюємося в цей нескінченний процес підготовки, життя непомітно проходить, а все найкраще відкладено на потім.
Усе як у класичних розповідях про пенсіонерів і їхні сервізи або кришталь, які колись були особливими предметами гордості. Кілька десятків років тому ними дуже хизувалися, дорожили, тож за прямим призначенням використовували всього раз чи два, а можливо, й ніколи. Дарма, що чай пили з чого доведеться. Головне – у серванті стоїть імпортний «скарб».
Нині посуд тієї епохи не в моді. Тож, скоріше за все, після відходу в кращі світи їхніх власників нащадки викинуть «скарби» на смітник. Для кого воно береглось і навіщо – хтозна.
Тож що робити? Головне – не панікувати і не впадати в крайнощі. Принаймні, поспіхом не звільнятися з роботи і не пірнати з головою у пригоди. Навпаки, треба навчитися цінувати безцінний дар – своє життя. Приміром, вранці знайти кілька хвилин і неквапливо посмакувати кавою, вдень знайти щонайменше пів годинки для приємної прогулянки парком або зайвий раз не зазирнути в Мережу, яка краде купу часу, а надати перевагу живому спілкуванню. За бажання і можливості для зустрічей із людьми, яких давно не бачив, знайдуться. Та найголовніше – марно сидіти і чекати якогось глобального щастя, що ось-ось впаде на голову. Адже щастя з нами щодня, часом у простих щоденних дрібничках, яких ми просто не помічаємо чи не хочемо помічати. І недарма кажуть, що найкращий день – сьогодні, бо вчора вже немає, а завтра ще не настало.
Ірина Осташко
