Шлях воїна з Чернігівщини: служба в «Азові», бої в Серебрянському лісі, поранення і повернення до цивільного життя (Відео)

Повномасштабне вторгнення змінило життя тисяч українців — багато хто залишив свої професії, аби стати на захист держави. Серед них — ветеран із Чернігівщини, який до початку великої війни працював помічником машиніста.

«24 лютого ми ще були на роботі, 25-го нас викликали, щоб відправити всю техніку до Києва, це було в ніч із 24-го на 25-те, а 25 числа я вже здав кров, щоб дізнатися свою групу крові. Мій приятель сказав: «Ходімо 26 числа разом», а він уже до цього служив, я і подумав, що піду з ним, бо у мене жодних навичок не було, я тільки з самого дитинства полював, я вмів стріляти, але навичок війни в мене не було. Я й подумав, що якщо що, він мене і навчить, але зранку 26 числа він мені зателефонував, сказав що у нього щось не виходить, тому я зібрав речі та поїхав сам до військкомату», — Мирон – ветеран.

Напередодні вторгнення Мирону приснився сон про війну — настільки реальний, що він почав готувати себе: щодня бігав, розуміючи, що якщо все ж почнеться — транспорту не буде, а до рідного села, де живуть батьки, доведеться діставатися самотужки. Мирон не вагався жодної миті — він знав, що стане на захист своєї землі.

«Мої рідні не знали, що я пішов воювати, десь тижні три, я їм говорив, що я тут у місті залишаюся, у підвалі буду сидіти, бо було село в окупації, я не знав, як мої батьки сприймуть. Батьки були в окупації, але в них було більш тихо, повз них проходила техніка транзитом, ніхто не зупинявся, було більш-менш тихо», — Мирон – ветеран.

Щойно Мирон приєднався до війська, його служба почалася з чергувань на блокпосту — перевіряв документи, контролював рух і допомагав забезпечувати безпеку. Згодом його зарахували до бронебійної групи, де він став помічником гранатометника. Після того як ворога вдалося вибити з Чернігівщини, Мирон перевівся до розвідувального підрозділу Збройних сил України, в якому прослужив ще рік.

«Якось мені стало скучно, я захотів адреналіну, друг мені сказав, що можна перевестись до чудової бригади, де всього навчають, усе розкажуть. Я запитую «Яка бригада?», а він і відповідає: «Давай подамо заявку в «Азов». – «Так мене не відпустять» – «Нічого страшного, прийде наказ, переведуть». Ми так і подали заявку, я рідним знову не казав про це. Коли їхав в «Азов» на навчання, я своїм сказав, що мене відправляють вчитися на «пташку», а потім вже через деякий час зізнався їм, що служу в «Азові». Найважче у бойових умовах – втрачати друзів, бо в «Азов» ідуть вмотивовані люди, там для мене була дійсно сім’я, не армія. Кожен за кожного. І найтяжче – це втрачати людей. Найбільше запам’яталися підтримка побратимів і чорний гумор. Чорний гумор у нас ніколи не пропадав, всі були на позитиві та з чорним гумором. Я з Чернігівщини, розмовляю на суржику, ми так казали: «Зайшов з ногою, а вийшов без», — Мирон – ветеран.

У червні 2023 року Мирон уже служив у лавах бригади «Азов», яка вирушила виконувати завдання в район Серебрянського лісу. Спершу він був стрільцем, а згодом вирішив стати гранатометником. Під час запеклих боїв у цьому районі, де щодня тривали важкі зіткнення з ворогом, Мирон отримав три поранення.

«Перше – це був мінометний обстріл. Мені пощастило, мені осколок пробив шолом, зачепив голову, голова напухла, всі думали, що осколок потрапив у мозок, але, на щастя, ні. Осколок розрізав голову та вийшов, це було легке поранення. Потім другий осколок пробив мені магазин, але не пройшов через бронік, дуже пощастило. Нас кошмарив снайпер, він залазив у сіру зону і кошмарив. Одного разу він пробив мені руку та шию. Я був із тепловізором, дивився у нього, і він пробив, можливо, це була і моя помилка, але нічого, все добре. Між цими двома пораненнями минули місяць-півтора відновлення – і я знову повернувся у стрій. Після тих двох поранень вдалося швидко відновитися, а третє поранення стало складним. Третє поранення я отримав теж у Серебрянському лісі. Коли заходив на позиції, мені дрон скинув дві гранати, першу гранату він скинув під праву ногу, а далі чую, що він досі літає, думаю, точно буде добивати. Я тільки підводжуся, хочу стрибати, а він скидає другу гранату, мені потрапляють осколки в праву ногу та чіпляє ліву один осколок. Потім я в рацію крикнув, що я – 300, і побіг до нашого пункту евакуації, там сиділи наші лікарі, там залишалося 200 метрів до того пункту. Коли я біг ті 200 метрів, у мене нога провалювалася, я думав, що у мене немає ноги, я думав, що її відірвало, я заходжу до медиків, сміюся. Вони питають: «А чого ти смієшся?». У мене дві ноги і взуття на місці, я просто її не відчував, думав, що відірвало», — Мирон – ветеран.

Поранення було складним — чотири масивні кровотечі. Медики кілька разів послаблювали турнікет, намагаючись зупинити кров. Поранення Мирон отримав взимку, коли нога швидко охолоджувалась, але, попри ризики, її вдалося врятувати.

«Я ходити почав не одразу, спершу я ходив з милицями, це було дуже довго, ходив із двома милицями, потім з однією, а потім уже з паличкою, ось із палицею я вже ходжу місяців 6-7», — Мирон – ветеран.

Реабілітацію Мирон проходив у кількох містах — Харкові, Чернігові, Івано-Франківську та Києві. У квітні цього року військово-лікарська комісія визнала його непридатним до служби з переоглядом через 12 місяців, а МСЕК встановила відповідну групу інвалідності. Мирон зізнається: перехід від військового життя до цивільного дався йому нелегко.

«Найскладніше було, коли мене списали: що я буду робити далі?! Тому що розумів, що одноразову грошову допомогу отримаю не одразу, там є певний період часу, і за пенсію я розумів також, це паперова тяганина, я теж отримаю не одразу. Тому найтяжчим було розуміти, що треба пристосовуватися до якогось нового життя, щось робити у соціумі, це вже не буде військова справа, тому що з такою ногою я певний період не зможу. Здоров’я не дозволяє на певних роботах працювати, я ж до цього працював на залізничному транспорті, і я там рахувався, і я ж отримав поранення, поїхав проходити комісію, мені говорять: ти ж звільнився з армії, давай повертайся на роботу, ось пройшов комісію і не пройшов із такою ногою, тому я звільнився за станом здоров’я», — Мирон – ветеран.

Після трьох поранень погляд Мирона на життя кардинально змінився — він почав цінувати кожну хвилину, незалежно від того, приносить вона щось хороше чи складне. Під час реабілітації в його житті з’явилося кохання — саме тоді він зустрів свою майбутню дружину.

«Як я зустрів свою дружину, став більш сімейним, бо до цього мені було не до сім’ї, був звичайним холостяком, жив собі та й жив, але вже як закохався, вже зрозумів, що це кохання, моя половинка, вона моя, не хочу з нею розставатися. Із дружиною я познайомився, коли проходив службу в Чернігові, але я з часом поїхав на Донбас, то ми перестали спілкуватися. Не спілкувалися певний період часу, а коли я отримав третє поранення, був у Чернігові, почали знову спілкуватися. Це переросло в щось більше й одружився», — Мирон – ветеран.

Журналіст: Іра Пономаренко

Оператор: Сергій Бутько