Життя в Україні зовсім не таке, як в інших державах. Це своєрідний феномен у вигляді існування білкових тіл. У нас житіє особливе – з сюрпризами та обставинами, які частенько збивають з ніг веслом буремних реалій. І ти летиш собі з широчезною посмішкою в безодню. Ще й примудряєшся отримувати задоволення від оманливого вільного падіння. Віриш також і в те, що внизу чекає не каміння (у вигляді податків, комунальних платежів, інфляцій, кредитів і т.д.), а кимсь турботливо намощений стіг сіна (у вигляді нових перспектив і розуміння-підтримки).
І знаєте, декому дійсно вдається впасти на сіно. Більшість, звичайно, розбиваються об каміння… А хтось падає в стоги вати (це навіть гірший варіант від каміння, краще б вже головою об булижник) і починає еволюціонувати в зворотному напрямку. Замість сірої речовини у таких людей у голові з’являється реальна волохата біла вата. Звідси і всі наслідки: словесна шизофренія, деградація особистості і вчинки «боярышник-форева». Та не про це.
Ті, хто впав на сіно, починають по-іншому сприймати цей світ. Вони зішкрябують нігтями з очей липку маску, на етикетці якої позалишалися ще радянські гасла на кшталт «Ты нужен стране! Страна тебя не забудет! Родина о тебе позаботиться»! Здирають цю огидну маску, вмиваються кров’ю (бо лице ж розцарапане), глибоко вдихають… і починають ЖИТИ!
Розкажу на реальному прикладі. Це проста історія про молодого сільського вчителя, який 11 років поспіль летів у безодню і таки впав… Точніше, приземлився. У його випадку було сіно. Це було у райцентрі Семенівка, що на Чернігівщині (там, до речі, тих, хто за життя у вату провалився – колосально багато). Але знову ж таки – не про це мова.
Молодий хлопчина після педагогічного університету прийшов працювати у звичайнісіньку сільську школу трудовиком. Ентузіазм, бажання зробити щось круте, навчити дітей не тільки пальці молотком розбивати і курити самокрутки в туалеті, а й користуватися верстатами та виготовляти різні корисні штучки-дрючки. Тоді верстати з шкіл ще не встигли випаруватися і майстерні були нашпиговані різним причандаллям. Вчитель постійно пропонував (спочатку директору, потім в райвно) якісь авторські уроки, хотів впровадити якісь спецкурси. Весь час намагався модернізувати програму і т.д. Але з нього лише сміялися і врешті перевели на 0,5 ставки. Інші «півставки» віддали пенсіонеру-алкоголіку (кум завуча, який давно хотів поживитися багатством шкільної майстерні).
Далі було чимало цікавих ситуацій, але – до головного. Майстерню розікрали. Ентузіаст-трудовик своєчасно звільнився (хотіли все повіси на нього) і почав займатися незаконною діяльністю. Став контрабандистом! Саме так – район же прикордонний. За городом вже інша країна. Довго мучився морально, бо ж не звик до таких методів заробітку. Але проковтнув все це. Сяк-так назбирав трохи капіталу і виїхав у Чернігів. Контрабандні мутки залишив у минулому. Відкрив свою фірму, одружився, народив дітей. Зараз іноді їздить додому провідати батьків. Скаржиться на тиск з боку держави і постійне встромляння палиць в колеса. Скаржиться, але рухається далі, бо знає істину – держава про тебе не потурбується! Ти – сам собі господар і коваль свого щастя!
Система його виплюнула і він був змушений обирати: спиватися від розпачу, чи ризикнути – в обхід закону заробляти гроші. Вибрав друге і не пошкодував.
Звісно, я не прихильник таких заробітків, але скільки їх таких «трудовиків», які були ЗМУШЕНІ робити те, що робили?! Тисячі! Можливо, десятки тисяч.
І зараз, на жаль, ситуація докорінно не змінилася. Не хочеться говорити про те, що після Майдану нічого не помінялося. Звичайно, помінялося. Але влада, на жаль, не робить висновків…
Мабуть, всі все чудово усвідомлюють і вертольоти на елітних дачах не вимикають двигунів. Про всяк випадок…
