В історії Другої Світової війни на теренах Чернігівщини є одне формування, діяльність якого досі породжує суперечки серед істориків. Йдеться про «Чернігівську Січ». Найбільш відомим її учасником був визначний поет, літературознавець, етнограф і мовознавець Григорій Жученко, більше відомий як Яр Славутич.
Він народився 11 січня 1918 року на хуторі Жученки в межах села Благодатне Олександрійського повіту Херсонської губернії (нині Долинський район Кіровоградської області).
Восени 1932 року його родина попала під розкуркулення. 14-річного Григорія та його батька арештували, матір із доньками було геть вигнано з хутора, на який чекала жахлива руйнація. Статки сім’ї поділили між собою сільські активісти. По дорозі на заслання Григорієві пощастило втекти з поїзда на Харківщині й повернутися в рідні краї.
Протягом кількох місяців хлопець утратив діда, бабусю та наймолодшу сестричку Галю. Якимось чином у вересні 1936 року Григорію вдалося вступити до Запорізького педагогічного інституту. Під час навчання почався його шлях в літературу – публікувались його перші вірші.
У зв’язку з фінсько-радянською війною виш, де навчався поет, виконував функції військового шпиталю, а студентів розіслали на робочі місця. Так, Г.Жученко потрапив до села Ботеве Запорізької області, де вчителював кілька місяців. Улітку 1940 року йому видано диплом викладача української мови та літератури, але вже восени мобілізовано до Червоної армії і скеровано на навчання до саперно-інженерної школи.
Червень 1941 року Григорій зустрів молодшим лейтенантом, разом зі своїм взводом зводячи мости на білоруських річках, а потім їх же руйнував у ході відступу радянських військ. На десятий день війни його дивізія потрапила в оточення.
Наш герой уникнув полону і, осівши на Чернігівщині, Жученко (який виправив документи на Яра Славутича) разом з іншими червоноармійцями створює підпільну групу, метою діяльності якої була боротьба за вільну Україну. В січні 1942 року ця організація переформувалась у «Чернігівську Січ».
Чернігівські січовики підтримували зв’язки з оунівцями Києва, зокрема з Олегом Ольжичем, Оленою Телігою та Іваном Ірлявським. Тяжким ударом для нього була звістка про розправу гестапівців над дружиною Уляною, яку спалили разом із немовлям.
Восени 1943 р потрапив до Львова, влітку 1944 виїхав на Захід. Після численних арештів і втеч опинився в американській зоні в Баварії.
У 1945-1946 рр. був вільним слухачем Українського вільного університету в Аугсбурзі. Видавав і редагував журнал «Зарево» в Аугсбурзі, працював в редакції журналу «Арка» в Мюнхені. У 1948 році одружився з Вірою Цибар.
Із 1949 року жив у Філадельфії, де викладав в суботній і вечірній школах, працював у палітурній майстерні. У 1953-1955 рр. навчався в Пенсильванському університеті, де отримав вчений ступінь магістра (1954), а потім доктора філософії (1955). У 1955-1960 рр. займався викладацькою роботою в Американській військовій школі мов у Монтереї.
У 1960 році переїхав до Канади, де обіймав посаду професора Альбертського університету протягом більше двох десятиліть. У 1983 році вийшов на пенсію.
За свою діяльність був відзначений багатьма преміями та нагородами: преміями Літературного фонду імені І. Франка (Чикаго), Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук, золотою Шевченківської медаллю, преміями імені Яворницького (Січеслав) і імені Д. Загула (Чернівці). Дійсний член Української Вільної Академії Наук (УВАН) у Канаді, Наукового товариства імені Тараса Шевченка. У 1998 році нагороджений відзнакою Президента України – орденом «За заслуги» III ступеня.
З 1990 року часто відвідував Україну.
Помер 4 липня 2011 року в поважному віці 93 роки. Похований в Едмонтоні на цвинтарі св. Михаїла.
Із набуттям державної незалежності в Україні публікувались його оригінальні поетичні збірки: «Слово про Запорозьку Січ», «Шаблі тополь», а також «Твори в двох томах».
