Історія використання наших полків спецназу на Донбасі, ймовірно, буде розказана тільки після закінчення бойових дій. Та деякі епізоди – як переможні, так і трагічні, – відомі вже зараз.
Однією з найтрагічніших сторінок в історії 3-го полку спецназу став бій 29 липня 2014 року в районі села Латишеве Шахтарського району, коли загинули одразу 8 бійців і ще 5 потрапили в полон.
23 липня в ході виконання бойових вильотів на прикриття наших військ у районі кордону два наші штурмовики Су-25 були збиті російської ППО.
Начальник Управління спеціальних операцій генерал В’ячеслав Назаркін дав прямий наказ – послати дві групи в район падіння штурмовика і знайти льотчиків. Командування 3-го полку намагалося пояснити Назаркіну, що кидати групи невідомо куди, не маючи мети, не організувавши грамотного планування, притому що противник активно шукає збитих льотчиків і повністю контролює район падіння – це зовсім нерозумно і є невиправданим ризиком.
Однак Назаркін жодних заперечень не чув. І на пошуки пілотів були висунуті дві групи 3-го полку спецназу під командуванням підполковника Сергія Лисенка (одного з найбільш досвідчених офіцерів), і капітана Кирила Андрієнка. Крім того, група отримала завдання попутно «покошмарити» колони постачання бойовиків.
28 липня 2014 року спецназівці знайшли і вивели одного з пілотів і далі продовжили пошук іншого. На ночівлю бійці під загальним командуванням підполковника Лисенка (18 чоловік – дві розвідгрупи під командуванням капітанів Андрієнка і Карпи (по 8 осіб) і два водіїв «Уралів») зупинилися в занедбаній фермі на околицях Латишевого. Але місцеві жителі дуже оперативно повідомили командування бойовиків у Сніжному, тому проти бійців спецназу була висунута потужна мобільна група під прикриттям одного танку та двох БТРів.
Зранку 29 липня бойова охорона помітила колонну бойовиків, але на бронетехніці були нанесені розпізнавальні знаки ЗСУ, тому командир групи не відреагував належним чином, а бойовики мали змогу оточити ферму.
Бойовики висунули ультиматум. Після наради було вирішено, що капітан Тарас Карпа здасться у полон, щоб врятувати життя – у нього в березні 2014 року народився син. Він вийшов із піднятими руками, але не пройшов і 50 метрів – був розстріляний чергою з кулемета.
Після цього було прийнято рішення йти на прорив. Один з «Уралів», вибивши ворота, помчав у поле. А інший повернув направо і просувався вздовж огорожі. Першого підбили і він вибухнув, а іншого розстріляли. При цьому поранених добивали.
Із боку сепарів у бою брали участь Слов’янська бригада, «Восток» і «Рязань», які мали поранених, про вбитих даних немає.
З нашого боку було 8 вбитих (добитих) і 7 полонених, із яких 2 було тяжко поранені (Карпа і водій «Уралу» старший солдат Гришин) та померли згодом. Один спецназівець вважається пропалим без вісти – ймовірно, згорів в «Уралі». Четверо чатових із боєм вийшли до своїх.
Тарас Карпа був знайдений бойовиками пораненим і відправлений спочатку до госпіталю в Шахтарську, а потім до Сніжного. Там під час операції наступного дня він і помер – рани живота, розірвана легеня були несумісними з життям. Лікарям тоді він лише встиг сказати, що його звати Тарас. Жодних документів при ньому не було.
15 днів тіло Тараса Карпи пролежало в морзі, після чого тіло поховали в Сніжному як невідомого українського воїна – на місцевому цвинтарі, окремо від інших могил. Серед українських військових там він єдиний.
У серпні 2015 року представники організації «Чорний тюльпан» забрали тіло зі Сніжного і привезли його до Дніпропетровська у морг, де вже відбувалися всі відповідні експертизи на ідентифікацію Тараса, що тривала до кінця жовтня, а на початку листопада 2015 року родичам підтвердили, що це він. 4 листопада 2015 року тіло Тараса Карпи перепоховали в Кіровограді (нині – Кропивницький). Також 5 лютого 2015 року перепохований і Гришин….
