Від Мелітопольщини до кордону: бойовий шлях 2-го батальону 72-ї механізованої бригади

72-bat

Під час літньої кампанії 2014 року окремі механізовані бригади кожна сформували по дві-три батальйонно-тактичні групи, які воювали окремо на кожному напрямі – за десятки кілометрів одна від одної.

Із початком активних бойових дій на Донбасі 72-га бригада почала наповнюватися мобілізованими. Так, 2-й механізований батальйон у березні 2014 року був направлений на Малополовецький полігон, що під Білою Церквою, де пройшло бойове злагодження. Потім був тимчасовий табір поблизу села Мирне Мелітопольського району.

Наприкінці квітня батальйон передислокувався на кордон між Запорізькою і Донецькою областями. Лише тут після тривалих переходів вдалося розгорнути повноцінний польовий табір із пристойними побутовими умовами. У наметах облаштували місця для відпочинку, пічки, біля яких можна було обігрітися та висушити одяг.

На початку травня батальйон отримав наказ вирушити в напрямку Маріуполя. Для виконання завдання задіяли близько десяти БМП-2, зенітно-ракетний комплекс «Стріла» та БТР. Але дійти до міста того разу не вдалося. Мало не під гусениці бойових машин кидалися цивільні мешканці.

Вони «підрізали» військову техніку на своїх автівках та всілякими способами перешкоджали руху військової колони. Батальйон отримав команду не застосовувати силу та зброю й повернутися на місце дислокації. Єдиним правильним рішенням у цій ситуації стало облаштування блокпостів і контроль за переміщенням людей і вантажів.

Ми стояли на Володарському шосе, – пригадує солдат Ігор Вечеря. – Решта хлопців охороняли територію біля аеропорту, поблизу Старого Криму, а також на Донецькому, Мелітопольському та Новоазовському напрямках. Словом, контролювали всі ключові автодороги. До нас підходили місцеві жителі й сміялися, що існує чимало путівців, про які ми не знаємо. Тож усе одно сепаратисти провозять і зброю, і боєприпаси. Ми мусили бути на сторожі, адже по нас могли вдарити з тилу. Це вже пізніше на полях з’явилися обладнані інженерні загородження, блокпости отримали підкріплення й техніку…

У другій половині червня 2-й механізований батальйон через Авмросіївку та Сонцево перебазувався в район Краснодона. Там підрозділи бригади прикривали державний кордон України. Відчувалася гостра нестача боєприпасів і матеріально-технічних ресурсів. Фактично бригаду відрізали від основних сил. Час від часу з військово-транспортного літака Ан-26 кидали вантажі. Така допомога «неба» хоч якось підтримувала бійців. Аж поки в районі базування не активізувалися сепаратистські загони протиповітряної оборони.

Постійно змінюючи позиції, батальйон час від часу натрапляв на засідки сепаратистів. Залежно від завдання й обстановки, бійці або відстрілювалися, або тихо обходили, щоб не демаскувати себе. Зрештою отримали команду окопатися за териконами поблизу перепускного пункту «Ізварине». Після початку масованих артилерійських обстрілів з території Російської Федерації батальйон був перекинутий до Луганської області.

Ми бачили, звідки ведеться вогонь. Знали, з яких видів озброєння та де знаходяться їхні коректувальники. Але наш начальник артилерії весь час бідкався, що нам не дозволяють відкривати вогонь у відповідь. Фактично нас рівняли із гранітом, а ми лише вимушено чекали. Лють переповнювала від того, що з території Росії без упину йшли колони техніки й озброєння. Вдень вони переховувалися у величезних зелених масивах між пагорбами, а вночі відновлювали рух далі на захід. Нас тим часом постійно «пасли» російські прикордонники (відстань до кордону була 3-5 км) і ворожі коректувальники, пересуваючись поруч із нашими позиціями на стареньких «Жигулях» або іномарках“.

Наступним місцем базуванням став населений пункт Свердловськ (після деокупації – Довжанськ). Наприкінці липня російська техніка регулярно заїжджала на територію України, цинічно відстрілювала по наших позиціях боєкомплект і поверталася назад.

Уже тоді батальйон утратив майже всю техніку, було чимало загиблих і поранених. Ті, хто залишився, продовжували утримувати район. Усіма можливими силами та засобами, але переважно стрілецькою зброєю…

Далі був відступ до Амвросіївки. “Після чергового обстрілу нам наказали по «нульовій зоні» передислокуватися до Амвросіївки. Тож ми вирушили до перепускного пункту Самойлове. Там повантажилися в машини й автобуси. Дорогою натрапили на засідку. Одна з машин підірвалася на фугасі, решту колони сепаратисти почали обстрілювати з автоматичних гранатометів і ПТУРів. Водій відчинив двері автобуса та скомандував швидко вибігати. Цього разу мені не пощастило вдруге. За кілька метрів вибухнула граната, випущена з АГС. У голову влучив уламок важкого предмета. Усі мої речі згоріли. Особливо шкодую за телефоном. Не тому, що він був коштовний. Просто там знаходилися фотографії мого сина від самого його народження. Добре, що хоч документи вціліли. Деякі хлопці взагалі втратили все“.

Далі підрозділ був виведений для доукомплектації. Попереду було ще два роки війни…

Loading...

Login

Welcome! Login in to your account

Remember me Lost your password?

Lost Password