Суспільство

Історія війни і жахіть окупації жінки з Іванівки

Чимало громад Чернігівщини перебували під окупацією російських військ і люди пережили небачені раніше жахіття… Село Іванівка під Черніговом – один із населених пунктів, де в перші тижні повномасштабного вторгнення хазяйнували загарбники.

Вашій увазі історія війни жительки села Іванівка Антоніни Гарбуз.

На початку вторгнення жінка разом із сином, невісткою та двома онуками перебувала в рідному селі. І хоча напередодні повномасштабної війни в родині піднімалося питання щодо можливого виїзду, врешті вирішили нікуди не їхати та залишитися на місці берегти своє.

«Вранці 24 лютого 2022 року ми всією родиною були вдома: я, син, невістка та двоє онуків. Ми спали, допоки о п’ятій годині ранку не почули ревіння моторів техніки, що їхала неподалік. Потім мені подзвонила сестра із Чернігова й сказала – «Тоня, війна!». Того дня перші бомби впали на аеродром льотного училища в Чернігові», – розповідає Антоніна.

Згодом до Іванівки підійшли підрозділи ЗСУ та ТРО. В ті скрутні часи мешканці села об’єдналися єдиними волонтерським фронтом, щоб забезпечити тил бійцям. У місцевій їдальні була облаштована польова кухня, куди зносили продукти. Мешканці готували їжу та розвозили по місцям дислокації, з молока варили какао та каші.

Для облаштування приміщення приносили матраци, одяг і постільну білизну. Оскільки бійцям не вистачало білизни, жінки їздили по сусіднім селам і збирали матерію для пошиття.

В перші дні війни родина Антоніни переховувалася в підвалі, де згодом облаштували собі ліжка. Члени родини почергово виходили з погребу, щоб приготувати поїсти. А вже 5 березня в Іванівку зайшла російська армія. Під вогневим прикриттям, яке велося з гранатометів і БТРів, загарбники без розбору палили по будинкам мешканців, побоюючись, що в них засіли бійці ЗСУ. Через потужний обстріл сім будинків, серед яких й дім Антоніни, почали палати. Вогонь був настільки потужний, що прошивав вхідні металеві двері. Родина вискочила із палаючого будинку на город через дитячу спальню та побігла городами під свистом куль до кумів.

«Коли все почалося, ми навіть не встигли пообідати. Того ж дня наш будинок був зруйнований. Дивишся й бачиш суцільну страшну пожежу, палають будинки. Добре, що в мене була сумка, в якій були всі документи, куртка, жилетка й капці. Це все, що в мене було, коли ми вибігли з будинку. Все настільки жахливо, що страшно навіть згадувати», – розповіла Антоніна.

Наприкінці дня Іванівка була окупована, в селі зникли світло та мобільний зв’язок. Російська техніка стояла в городах і під хатами кожного. Окупанти щодня патрулювали вулиці та перевіряли будинки. Під дулами автоматів виводили мешканців з погребів, де ті переховувалися, перевіряли їхні документи та телефони. З восьмої ранку до десятої вечора місцевим дозволялося виходити на вулицю.

Антоніна пам’ятає, як разом із іншими мешканками села ходила та неодноразово вступала з росіянами в перепалку.

—        Ми жили добре, допоки ви не прийшли. Зараз у нас пів села спалено, діти в школу не ходять. Нащо ви сюди приперлися?

—        Мы воюем с ВСУ.

—        Що зробило вам ЗСУ?

—        Наших друзей убили в Колычовке.

—        А що твої друзі робили в Количовці? Адже ЗСУ не прийшли в Брянськ, Нижній Новгород, Курськ. Наші хлопці вас побили, тому що вас треба було побити! Наші хлопці герої, а ви окупанти! Ви кричите, щови «за велику перемогу», а виприйшли та просто нас вбиваєте.

—        Ну простите, – один каже.

—        Так вы же хотели в НАТО, – каже другий.

—        А хто нам може щось заборонити? Ми пішли в НАТО й вас не чіпаємо, а ви до нас вдерлися. Я дуже багато знаю про те, як ви живите. Бо диву даєшся, що в 21 сторіччі людина не знає що таке душ.

—        Так мы тоже для своей родины герои!

—        Ви приїхали на БТРах, тут окопалися, вас було вісім. Де твої ще шість бійців?

—        В Колычовке убили.

—        Так попитай у своїх. А чи хтось знає з вас, що їх вбили? Вас як собак у канаві ховають і ніколи ніхто нікому не скаже, що ви там були. Чому туди по 18-20 раз за день машина з білим кружечком проїжджає? Подивіться, вас ховають.

—        Да, вот это вы посеяли панику!

—        Це не паніка, я вам правду кажу! У ваших новинах розповідають, що вас зустрічають з пирогами.

Жінка пам’ятає випадки з проявами агресії з боку росіян по відношенню до мирного населення.

«У нас був закатований хлопчик. Безвісти зникли двоє хлопців, в одного з них знайшли лише документи, а в іншого особисте посвідчення. Застрелили хлопчика, який вибіг з погребу, щоб вимкнути газ. Також прилетіла міна та загинула жіночка. Вбили ветерана-афганця, який ходив по селу зі старим кнопковим телефоном й шукав зв’язок. Звірства були й дуже великі», – розповіла Антоніна.

Також окупанти їздили на машинах зі спеціальними локаторами та пеленгувалимобільний зв’язок, побоюючись, що місцеві здадуть їхні позиції. Одного разу місцева жіночка зателефонувала мамі, так до неї прийшли.

—        С этого дома был звонок, – та називає росіянин номер оператора. 

—        Ну так я мамі подзвонила та сказала, що все нормально. Там дзвінок був 13 секунд.

Після порятунку із палаючого будинку родина Антоніни жила в кумів на іншому боці села. Згодом все ж вирішили повернутисята перевірити залишки хати, що згоріла разом із машиною та трактором. Однак їх спіткала і приємна несподіванка – вціліла живність:кури, поросята, собака та котик.

Під час окупації бракувало продуктів харчування, але дуже врятували генератори, що були в місцевих хлопців. Їх підключили до млина та мололи борошно для хліба, щоб годувати людей. 

Ось у нас тут був Вітя з мамою – тьотя Оля, бабусі 86 років. Якось вона сидить і каже:

—        Вітя, а пряника немає ніякого?

—        Нема.

—        А хліба?

—        Нема.

—        Це ти мене обманюєш, бо в тебе щось ще заховано.

«Що може бути заховано, якщо до війни ніхто не готувався? Ми вже три тижні в окупації, хто тоді думав? Я принесла Віті борошна та попросила його, щоб він приготував якісь пряники чи хліб. Дріжджів не було, то з муки готували на сковорідцілаваш. Багато хто приходив і молов борошно. Ніхто наодинці сам не їв, всі ділилися та була взаємодопомога», – згадує Антоніна. 

Іванівка перебувала під окупацією до 30 березня 2022 року, допоки ЗСУ не звільнили територію Чернігівщини.

Після звільнення в Іванівці з’явився зв’язок та Антоніна вперше за весь цей час зателефонувала сестрі.

—        Я просто гола та жебрачка, у нас немає нічого, у нас все згоріло!

—        Я вже знаю, бо мені вже встигли переказати. Тоня, все ще в нас буде! Починай щось швиденько думати та будувати хату.

Для будівництва нового дому сестра допомогла придбати піноблок і трохи лісу-кругляка. Зі збором коштів на будматеріали також допомогли Іванівська сільська рада тателеведуча Леся Нікітюк.

У межах ТБ-проєкту «LeМаршрутка» вона навідалася в село, де поспілкувалася з родиною Антоніни. Ведуча поцікавилася, чи може в сторісІнстаграму викласти номер картки для зборів коштів. Невістка Антоніни дала номер картки й за першу добу було перераховано близько 28 тис. грн. На зібрані кошти родина придбала пісок і щебінь. З цементом допомогла сільська рада та один з місцевих жителів. Наразі на місці зруйнованого будинку вже збудоване бомбосховище, залитий фундамент і зводяться стіни. Усіма роботами займається син разом із невісткою та онуком Антоніни, який допомагає після шкільних уроків.

Допоки йде будівництво, родина знайшла тимчасовий прихисток в іншому домі.

«Йду повз своєї хати, яка була просто руїна, а тепер це моє будівництво», – каже Антоніна.

У жінки, як й у всіх нас, є одна мрія – перемога та відбудова усієї України.

БФ «ВостокSOS» також допоміг родині Гарбуз, передавши комплекти для сну та термобілизну.

Джерело: благодійний фонд «ВостокSOS»

Ще статті по темі

Back to top button