У Військово-історичному музеї – філії Чернігівського історичного музею імені В.В.Тарновського 28 січня відбудеться Музейна зустріч «Рембо Чернігівщини», присвячена 125-річчю від дня народження підполковника Армії УНР, полковника УПА Івана Ремболовича з Городні.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Найпівнічніша криївка бандерівців існувала у Сновському районі
Народився Іван Ремболович у м. Городня Чернігівської губернії в родині службовця земської управи. В 1905 вступив до Городнянського земського училища, продовжив навчання в Городнянському чотирьохкласному училищі, яке й закінчив на початку Першої світової війни. Здавши екзамен за 6-й клас гімназії, записався в армію добровольцем.
Будучи вже на військовій службі, закінчив Віленське військове училище (Полтава, 1915). Учасник Першої світової війни. Служив молодшим офіцером саперної команди 19-го Костромського піхотного полку при 3-ій піхотній дивізії. У 1917 р. — помічник дивізійного інженера 5-ї піхотної дивізії. Останнє звання в російській армії — штабс-капітан. За відвагу і мужність нагороджений орденами Святого Станіслава ІІІ ст., Святої Анни ІІІ ст. та Святого Володимира IV ст.
На початку 1918 р. — командир сотні Вільного Козацтва у Городні. Згодом — командир пішої півсотні городнянської повітової військової комендатури.
З 4 січня 1919 р. — старшина 20-го Павлоградського кінного полку Дієвої армії УНР. З 18 січня 1919 р. — старшина Кінного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР.
З травня 1919 р. — начальник відділу зв’язку штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою у Луцьку.
З лютого 1920 р. служив у 2-й (згодом — 6-й Січовій) дивізії Армії УНР. 3 4 серпня 1920 р. — начальник відділення зв’язку штабу Армії УНР.
З 27 жовтня 1921 р. — начальник оперативного відділу штабу Київської повстанчої дивізії Української Повстанської армії Ю. Тютюнника. Учасник Другого Зимового походу. Брав участь у бою за Коростень. 12 листопада 1921 р. був поранений. 17 листопада 1921 р. під с. Малі Миньки потрапив до полону, втік з-під розстрілу.
У 1920—30-х жив у еміграції у Варшаві та в селі Корнич Коломийського повіту. Влітку 1943 вступив до Добровольчої дивізії СС «Галичина». Очолював штурмовий батальйон. У битві під Бродами дістав важке поранення, у лікарні ампутували ногу, згодом лікувався в Унівській лаврі.
У листопаді 1944 р. прибув до Коломийського району та встановив контакти з місцевими відділами Української Повстанської Армії, зокрема з окружним провідником Коломийщини «Борисом»-Легким Григорієм. Отримав підпільне псевдо «полковник Болбачан». У зв’язку з інвалідністю, участі у бойових операціях не брав, але серед повстанців користувався великою повагою за минулі бойові подвиги, отримував матеріальну допомогу від УПА.
6 листопада 1949 р. був схоплений загоном МДБ у с. Космач Яблунівського району. Полковник понад півроку був під слідством НКВС, нікого не видав і 15 травня 1950 був засуджений до смертної кари, яку виконали 8 вересня цього ж року.
