Пам’ятник жінкам-жертвам війни, консервний цех вдів і по 5-6 дітей у сім’ях: Косово очима чернігівки

Нині в Косові перебувають українські журналісти з різних міст. Є представниця і від Чернігова, це відома журналістка Ірина Синельник. Український журналістський десант пробуде в Косові пів року. Але вже нині чернігівка має що розповісти про країну, до якої закинула доля. Про побачене на власні очі – в інтерв’ю з чернігівською журналісткою.

Ірино, що ти знала взагалі про Косово до від’їзду?

Взагалі мало що. Чула лише про війну, яка була там в 1998-1999 роках. Знала також, що там були українські миротворці.

Мені взагалі було цікаво побачити Балкани. Але дорога туди була дуже-дуже тяжка, тому що в нас немає прямого авіасполучення з Приштиною. Це через те, що Україна до цього часу не визнала Косова. Імовірно, через те, що наші політики орієнтувалися на позицію росії в цьому питанні. До речі, росія і Сербія також не визнали Косова. І нині в місті Мітровиця частина території належить Косову, а частина – Сербії. Я ще там не була, але колежанки розповідали: після того, як перетнеш міст, який контролює ООН, можна побачити мурал, що Косово – це Сербія, а Крим – це росія.

Чи дійсно у Косові співпереживають українцям, що нам теж доводиться пройти через війну?

Звісно. Як уже зазначала, косовари пережили війну в 1998-1999 роках. Насильство вдалося припинити і врегулювати ситуацію завдяки введенню адміністрації ООН. Однак і до сьогодні сербська сторона час від часу влаштовує на кордоні провокації та робить відповідні заяви, зокрема і про «денацифікацію» Балкан. Ми десь уже чули про це?!

У Приштині, де населення, за різними даними, від 200 до 600 тисяч, ми вже ніби пізнавані, в сенсі, що ми з України, бо часто спілкуємося з тутешніми журналістами, розповідаємо про те, що відбувається в нашій країні. То місцеві люди часто кажуть, що розуміють нас, підтримують, бо самі пережили подібне. Ось дівчата пішли в перукарню, то перукарка розплакалася, згадавши своє життя під час війни. Але відтоді вже минуло 23 роки.

До речі, якою мовою там спілкуються?

Їхні офіційні мови – албанська і сербська, але більшість населення – це албанці. Тому албанська мова нині домінує. Хоча до війни серби, які в меншості, притісняли цю мову. Нині сербську мову знають переважно представники старшого покоління, натомість молодь сербської не знає, а вільно користується англійською.

До речі, ми албанську почали вивчати, але для нас вона складна. Щоправда, перебуваючи в мовному середовищі, вже окремі слова розумію.

Які перші враження від Косово?

Перші мої враження – трішки розгублено почувалася, бо чужа країна, все не своє. Нині я вже освоїлася, орієнтуюся в місті. Зокрема, стара частина міста відрізняється від сучасної, де місто має дуже європейський вигляд, із крамницями на перших поверхах, торговими центрами, широкими вулицями. А я живу в центральній, тобто старій частині міста, яка ніби трохи тісна, будинки туляться один до одного. Тут і приватні будинки, і багатоповерхівки. Мабуть, стара частина міста хаотично забудовувалася. У цьому можна розгледіти місцевий колорит – вузенькі вулички, будинки з дахами з черепиці, шпилі мінаретів.

Є й проблемні питання. Досить багато сміття, порівняно з Черніговом. Якось це питання в них не вирішене. Є на вулицях бездомні собаки, навіть попереджають, що треба бути обережними, особливо ввечері, коли стемніє. Не стільки через криміногенну обстановку, скільки через цих собак. І паркування. Водії паркуються на тротуарах і це ніби так і треба. Навіть можуть прикрикнути на пішоходів, мовляв, ходять тротуарами.

А люди тут дуже відкриті, щирі. І це видно з того, як нас зустрічали, зокрема, в перший день, щойно туди приїхала. Було щире спілкування, для нас, українських журналістів, зробили торт в українських кольорах. А на День Незалежності України нас президент Вйоса Османі приймала. Колеги з Асоціації журналістів Косова нам обід святковий зробили і це дуже-дуже приємно.

А якось пішла в крамницю у своєму мікрорайоні. Розплачувалася купюрою більшого номіналу, то продавець сказав, що не має решти. Мовляв, завтра гроші принесете. Мене це так вразило, але для місцевих жителів це звично.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: За покликом серця: «Президент» зі Сновська воює на східних фронтах

Що смачного з тамтешньої їжі довелося скуштувати?

Національна кухня в Косово ситна. Думаю, це характерно для балканських країн. Бо для них значною мірою притаманні традиції турецької кухні – 500 років територія Балкан була під османами. І безумовно, це мало великий вплив і на культуру, і на кухню, національні традиції. До речі, спершу албанці були християнами, але під владою Османської імперії стали мусульманами. Відповідно, свинини тут немає. І риби солоної, зокрема оселедців, теж немає. Популярні гострі страви.

Національна кухня базується переважно на їжі з борошна та м’яса. Є різні пироги з листкового тіста. І працює величезна кількість маленьких пекарень, тут можна одразу каву-чай попити.

Пиріг флія мені подобається – із солоним сиром, він випікається шарами, причому кілька годин над ним чаклують. Бурек із листкового тіста куштувала. Кажуть, що піца тут користується популярністю, але я ще не смакувала.

Примітно, що тут багато п’ють чаю і кави. Тож чимало людей сидить у різних ресторанчиках і кафе, але не лише відпочивають, у такий спосіб вирішують ділові питання.

До слова, населення не струнке, особливо жінки, але через це не переймаються. У них по 5-6 дітей. А три дитини – це взагалі звично. На вулицях впадають в око культурні контрасти: одні жінки йдуть у паранджі, а інші – з декольте.

Косовари дуже шанобливо ставляться до людей старшого віку. Тут часто можна побачити, як син чи донька прогулюються зі старенькими батьками. Це викликає повагу. 

Що цікавого вдалося вже побачити?

Багато чого. Національний музей відвідали, там вхід безкоштовний. Але експозиція, порівняно з Черніговом, не дуже вразила. Дуже багато залів – про війну, що нам досить складно сприймати. Насамперед емоційно важко. Колеги – журналістки з Луганська – взагалі плакали.

Мати Тереза в них у пошані, її ім’я носить тамтешній пішохідний бульвар. Але, як на мене, зелених зон і парків у місті малувато. Ми в українських містах звикли до більшої кількості зелені і більшого простору.

А ось чого в них багато, то це пам’ятників, серед яких особливо вирізняється пам’ятник жінкам-жертвам війни, які зазнали сексуального насильства. Він має вигляд жіночого обличчя, викладеного цвяхами. До речі, десь 20 тисяч албанських жінок, мешканок Косова, заявили про зґвалтування сербськими військовими. Ця тема комунікується у суспільстві, хоча є родини, які розцінювали ці злочини як ганьбу для себе. Є організації, які працюють із постраждалими жінками, надають психологічну підтримку, допомагають влаштуватися на роботу тощо.

Як традиційно минають твої вихідні?

Ми з колегами працюємо дистанційно для своїх ЗМІ в Україні. Але на вихідних прагнемо більше дізнатися про Косово і місцевих жителів, намагаємося побачити інші міста цієї балканської держави. Тим паче, що Косово – невелика країна. Квитки на міжміський транспорт – такі, як в Україні. Відвідали Призрен і Пею поки.

Призрен – найкрасивіше місце Балкан, із мальовничим центром і річкою посеред міста, над якою збереглися мости часів Османської імперії. Замок у них гарний. Там є центр виробництва срібних прикрас, поширена техніка філіграні. Пея – місто оточене горами, теж із річкою в центрі. Цікавий Старий базар, старовинні мечеті.

Загалом ми мало знаємо про Косово, його культуру, і ось наше перебування тут, імовірно, сприяє культурному обміну. Ми дізнаємося більше про Косово, а косовари можуть, відповідно, більше дізнатися про Україну, адже про нашу країну в них насправді не дуже багато інформації. А ще має вплив російська пропаганда, що транслюється через сербські медіа.

Я думаю, для нас став би корисним їхній досвід переживання війни, відбудови країни.

Ось, наприклад, тут є підприємство з виготовлення консервації, яке відкрили вдови. Їхні чоловіки загинули на війні, а жінкам треба було ростити дітей. І вони створили це підприємство і нині Krusha – це місцевий бренд.

Спілкувалась Ірина Осташко