Суспільство

Перші кроки у професії й амбітні плани журналістки ЧЕЛАЙН Таліни Тарасенко

Редакцію ЧЕЛАЙН можна справедливо порівняти з крутим механізмом, який невпинно працює. І кожна людина, яка гордо носить звання челайнівця – надважлива. А разом – команда неабияка: креативна, амбітна, ділова та розумна.

Отже, починаємо знайомити вас із нашою енергійною командою.

Сьогодні – із чарівною журналісткою Таліною Тарасенко.

Таліно, розкажи, будь ласка, звідки ти родом і який населений пункт нашої Чернігівщини для тебе найулюбленіший?

Я родом із села Стольне, раніше Менського, а нині – Корюківського району. Там провела 17 років свого життя, закінчила школу. І Стольне – це моє улюблене місце, яке я ще називаю місцем сили.

Ким ти мріяла стати в житті та як зробила остаточний вибір?

Я не пам’ятаю, ким хотіла бути в дошкільний період, але з першого класу і до дев’ятого я прагнула стати адвокатом. Горіла цією ідеєю, адже знала, що ця професія престижна у суспільстві й добре оплачувана. А потім у школі почалися уроки правознавства. І я зрозуміла, що це, напевно, не те, з чим хочу пов’язати своє життя.  І якось вночі я лежала в ліжку, а в селах часто на стінах біля ліжок висять килимки, то водила пальцем по цьому килиму і думала: ким же я хочу стати? Адже насправді перед кожною людиною відкриті сотні шляхів, як візерунків на килимку. І якийсь же із них має бути моїм. На думку спала журналістика. Відтоді я почала цікавитися цією професією, дізнаватися, куди можна вступити, які предмети треба складати на ЗНО.

До речі, як рідні сприйняли твій намір пов’язати життя із журналістикою?

Досі пам’ятаю реакцію мами, коли розповіла, що хочу бути журналістом. Адже з першого класу вона від мене тільки те й чула, що я хочу бути адвокатом.

Від журналістики мама мене спершу відмовляла. Пояснювала, що це складна професія, що до журналістів часто можуть погано ставитися, можуть постійно критикувати.

Але мама побачила, що моє рішення непохитне. Тож радує, що надалі ніхто не відмовляв, не казав, що це не моя професія, що нічого не вдасться. Навпаки, мене всі підтримували. Зокрема у школі, де я проявляла себе як активна представниця молодого покоління, була шкільним президентом, мені завжди казали що вибір правильний, мовляв, давай пиши, говори на камеру.

А вдома, вже оговтавшись від мого рішення, казали: «Аби тобі подобалося і було добре. А ми вже будемо терпіти і допомагати». Тому я й обрала Київський національний університет театру, кіно і телебачення іменi І. К. Карпенка-Карого. Фах – «Майстерність диктора та ведучого програм телебачення».

Університет Карпенка-Карого – це місце, яке дійсно випускає висококваліфікованих спеціалістів, але щоб випуститися з нього, треба багато всього пройти. На першому курсі мій шлях до університету починався о 8-й ранку, з врахуванням часу на дорогу, бо о 9-й починалися пари. А о 22-й годині я поверталася додому. І увечері я вже нічого не хотіла – ні їсти, ні пити, і, до речі, дуже багато плакала. По-перше, було складно, бо я переїхала до Києва, до доволі важкого міста. По-друге, навантаження в університеті було дуже велике. А ти ж на першому курсі, на старті шляху маєш ще рожеві окуляри, а потім опиняєшся в зовсім іншому світі. І звісно, гуртожиток – це теж великий стрес. Бо після приватного будинку переїжджати до малесенької кімнатки на поверхах, у якій живуть ще інші люди, складно. Тож на першому курсі багато плакала, поривалася взагалі забрати документи, бо здавалося, що це не моя справа. Але я вдячна своїм викладачам, які, попри суворість, у моменти, коли ти здаєшся і в тебе опускаються руки, кажуть: «Це твоє, подивися – в тебе ж виходить». І так само мене підтримували вдома, казали, що забирати документи – це шлях якогось слабака.

Із досвіду моїх знайомих – на першому курсі багато хто хоче забрати документи, бо доводиться складно. Але першокурсник мало що може зрозуміти ще і про професію, і про себе самого. Бо ти тільки виходиш із зони комфорту. Тож маю таку невеличку пораду – якщо здається, що це не ваше, протримайтеся ще трохи, дайте собі ще один шанс, аби зрозуміти, чи насправді подобається, чи таки не той шлях. Я собі цей шанс дала і не жалкую.

Як у твоєму житті з’явився ЧЕЛАЙН?

Так склалося, що доленосні рішення ухвалюю вночі. Саме в цю пору доби я побачила оголошення про вакансію тележурналіста на ЧЕЛАЙН і подумала, що варто спробувати.

Перший робочий день пам’ятаєш? Чи все в тумані?

Усе було добре. І це насправді заслуга колективу. Бо мене підтримали в моїх перших кроках. Першим моїм завданням були бліци. Тоді якраз були зняті обмеження на продаж алкоголю і я розпитувала людей, як вони до цієї ініціативи ставляться. Із завданням впоралася.

Руки від хвилювання не трусилися, єдине – пам’ятаю, як оператор запитав, коли ми виходили з офісу: «Ти мікрофон тримати вмієш?». Відповіла, що так.

Побліцували нормально. Потім я написала текст, відправила його нашому директору Павлу Солодовнику, він подивися, підкорегував дещо і запустили текст у роботу.

Відзнятий матеріал передала на монтаж. І до мене прийшов режисер монтажу із запитанням: «А чим будемо накривати?». Тобто ми не назнімали потрібних для сюжету кадрів. Шукали їх потім у відкритому доступі.

І я досі зберігаю перший текст – як я написала і як Павло виправив. Щоб на згадку був.

До речі, в травні буде рік, як я працюю на ЧЕЛАЙН.

То як тобі в нашому колективі?

Суперово і я не втомлююся про це говорити. Це велике везіння потрапити в затишний, привітний і творчий колектив. Не всім моїм друзям, які також працюють за професією, так пощастило. Жодного разу мені ніхто не дорікнув, що в мене немає досвіду, що я чогось не вмію, чи поставився якось вороже, із негативом. Мені завжди все пояснюють, розповідають. Усе так, як і має бути.

За рік ти багато де побувала, багато чого побачила, познайомилася з різними людьми. Чи є щось, що тебе вразило?

Спілкуватися з людьми і слухати їхні історії мені подобалося ще з дитинства. В селі, до речі, дуже поширено, коли людина може багато чого про себе розповісти: чим живе, що подобається. А працюючи на ЧЕЛАЙН, виїжджаю у відрядження – і мене завжди вражають люди, їхній героїзм, ставлення до життя. Людей у роботі журналіста я люблю найбільше, а також колег, із якими працюю.

Але коли вперше побачила наживо відомих на Чернігівщині людей, наприклад, Віктора Ніколюка, В’ячеслава Чауса, то аж дрижаки пішли. Але не від страху, а від того, що це суперкруто!

На твій погляд, на ЧЕЛАЙН важко працювати?

Непросто, але мені подобається, бо щодня різні зйомки і немає одноманітності. Наразі в мене немає відчуття, що хочу пов’язати життя саме з якимось конкретним напрямом журналістики, наприклад, інформувати тільки про політичні події чи культурні.

Мені просто подобається щодня по крупицях дізнаватися щось нове, чогось навчатися. Якщо мені відносно просто написати історію людини, то політичні теми даються важче. Я вважаю, що мені треба максимально набратися досвіду, аби зрозуміти, де саме я буду найбільш корисна. І що приноситиме мені максимальне задоволення.

Твої друзі, знайомі діляться враженнями, що бачили тебе на екрані. Чи, навпаки, кажуть щось не дуже приємне?

Звісно, є різні оцінки. Та я намагаюся не оточувати себе людьми, які висловлюють негативні емоції чи думки. Мої рідні дуже пишаються мною. Коли приходжу додому, мама з сестрою розповідають, що дивилися мої сюжети, хвалять.

Дуже пишаюся, що є співавторкою книги «Нескорена Чернігівщина: реальна історія війни». І мої рідні горді, що я дотична до цього видання.

Бабуся моя взагалі збирає вирізки із газет, де є згадки про мене. А друзі – це люди, які також працюють у журналістиці. Вони із повагою ставляться до мене та моєї роботи.

Про що тобі мріється чи хочеться, зокрема в професійному сенсі?

Про інтерв’ю, як нині, але на глобальній масштабній платформі, щоб його побачило дуже багато людей. Як і багатьом людям у професії, мені хочеться впізнаваності, але не як шоумен чи актор, а саме як журналіст, який робить якісний продукт і дає хороший результат.

На ЧЕЛАЙНІ чого тобі хотілося б?

Створити якусь програму чи рубрику про різнобарвність і різноманітність Чернігівщини. Бо в Києві, спілкуючись із людьми, які не з Чернігівщини, з’ясовую, що насправді дуже мало люди знають про нашу область. І мені це дивно, бо в нас є багато чого, про що можна розповісти.

Мені хотілося б, аби люди на запитання «Що ти знаєш про Чернігівщину?» відповідали, що дивилися сюжет Таліни на ЧЕЛАЙН, і дізналися отакі-от речі. Хочеться, щоб Чернігівщина стала цікавішою в очах інших.

Спілкувалась Ірина Осташко

Ще статті по темі

Back to top button