Вашій увазі історія про талановиту людину з Нових Млинів Борзнянського району. Своє багатство чоловік облічує не в гривнях і доларах, навіть не в літрах меду. Із майстрового роду. Про таких людей, як Іван Погорілий у народі кажуть: і швець, і жнець, і на дуду грець.
А все тому, що в роду Івана Григоровича усі були майстрами. Уміли й працювати на совість, і пісню, було, так заспівають, що всі навколо заслухаються.
На превеликий жаль, не збереглася у Нових Млинах дерев’яна церква, яку, за переказами, будував Петро Прокопович Погорілий, дід героя нашої розповіді. Про нього ще й досі живі спогади, адже чоловік був не тільки гарним майстром, а й талановитим наставником для сільських хлопчиків. Хоч і не мав ніякої вчительської освіти, але в їхньому будинку, зведеному дідівськими руками, щовечора збиралися діти і під керівництвом старого майстра опановували секрети столярної справи.
– Ну, якщо сам Смілянський (так по вуличному прозивали діда, бо переїхав у село із міста Сміла) візьметься вчити, то діло з хлопця буде, – згадує перекази про свого діда.
Мав золоті руки і батько, Григорій Павлович. І дітям передався майстровий талант. Не через гени, а через витримку й терпіння, спостережливість та уважність, повагу до старших та бажання вдосконалюватися.
– Були після війни в селі майстри, котрі виготовляли прялки та візочки, – каже 73-річний співрозмовник. – Звісно, що потрібні були для них і металеві деталі. Їх замовляли у нашого батька. Ми спочатку дивилися, як він їх виготовляє, а потім і самі брали в руки інструменти.
Щоб мати власні гроші (а на що тоді тратила їх сільська дітвора: цукерок купити та і кіно сходити), Іван з братами виготовляв рамки для фотографій, посилочні ящики та продавав їх на базарі в центрі села. Все ж таки не канючити в батьків. Та й ставився до заробленого бережливо, не тринькав на дрібниці.
Так де ж його мільйон?
І в школі, і під час роботи в місцевому колгоспі, навчанні на помічника машиніста в місті Грязі Липецької області, у роки армійської служби в Угорщині вірною супутницею Івана Погорілого була музика.
І якби не прикрий випадок на вступних іспитах до Полтавського музичного училища, то, можливо б, і не став Іван Григорович… мільйонером.
– Після демобілізації приїхав у село, а тодішній директор школи Анатолій Вітер запропонував: «Іване, приходь у школу працювати, бо не вистачає чоловіків. А вивчишся заочно».
Так з 1966 року життя Івана Погорілого навіки пов’язалося зі школою. Там він і заробив свій перший мільйон… вдячних дитячих посмішок та батьківських слів вдячності за виховання своїх синів і дочок.
Свій другий мільйон він заробив на самодільній сцені, коли брав до рук баян і в складі знаменитого сільського квартету «Новомлинські козаки» дарував глядачам у селі, районі та області чарівну пісню.
– Для мене музика і творчість стали тими крильми, що не дають упасти, – розмірковує чоловік.
Свій третій мільйон Іван Григорович потихеньку «тринькає». Не подумайте, що він відпочиває на Мальдівах, як європейські пенсіонери, чи вдягається у відомих кутюр’є, куди там із учительською пенсією шикувати. Останні його три десятка літ пов’язані з пасікою. Починав він розводити бджіл у п’яти вуликах, інколи збільшував кількість роїв до двох десятків, а от коли літа на осінь повернули, то зменшив своє господарство до традиційних п’яти вуликів. А ось цього року…
– У це важко повірити, але на наше обійстя залетіло аж 35 роїв. Що ж, мусив знову витягувати порожні вулики та ладнати нові, – каже бджоляр.
– Тепер їх у вас 40?
– Ні, тільки два десятки, – примружив очі Іван Григорович.
Не зрозумів: чи жартує математик, чи перевіряє мене? І побачивши в моїх очах подив, чоловік відповів:
– Із десяток вуликів у Ніжин синові віддав, стільки ж – кумі в Носелівку, а сам біля решти пораюся.
Наостанок Іван Григорович виніс цілу тарілку запашного меду, яким люблять ласувати його діти й онуки, котрі влітку приїжджають у Нові Млини. Куштуючи мед, мимоволі відчував у ньому смак присеймівських луків, якими оточене село. Здавалося, такий мед є у кожного бджоляра у Нових Млинах, але погорілівський мед – особливий. У ньому є присмаки, які зустрінеш нечасто: любові та щастя, які дає праця; дідівської науки та шанобливого ставлення до рідної землі; сонячної радості прожитих років та щедрості душі, якою наділила доля Івана Григоровича Погорілого та весь їхній рід.
Андрій Донченко
Читайте новини ЧЕline у соціальних мережах Instagram та Facebook.
найщастливіша людина.