Із 2015 року 20 лютого в Україні відзначають День Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя на столичному Майдані, відстоюючи європейське майбутнє та ідеали демократії в листопаді 2013 – лютому 2014 років.
Цього дня в державі вшановують пам’ять загиблих і скликають народні віче. Ось тільки з року в рік ці заходи стають менш масштабними і приходить на них дедалі менше учасників. Та людей, які в той час були тілом, серцем і душею з Майданом, багато. Щоправда, з їхніх вуст щоразу частіше доводиться чути, що нині сумно і соромно перед загиблими побратимами, бо за вбивства мирних мітингувальників майже ніхто не покараний та й конструктивних змін чи дієвих реформ у країні теж непомітно.
А ось учасників Майдану із Чернігова бентежить і те, що цьогорічні заходи відбувалися під гаслами «Від Героїв Крут до Героїв Небесної Сотні». На думку, людей, які ризикували життям на Майдані, – це неправильно. Адже дві різні події не варто змішувати до купи.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Павутиння «совка» і військові бази Китаю: страшний сценарій без Майдану
Про це, зокрема, йшлося вчора, 20 лютого, на зустрічі учасників Революції Гідності, що відбулася в Деснянській районній раді Чернігова. Зібрав людей, щоб пригадати ті буремні події й обговорити їх наслідки голова ради Володимир Грецький, до речі, сам активний учасник Майдану. Тож йому і побратимам надзвичайно важливо зберегти правду про ті події та визначитись із подальшою стратегією дій патріотично налаштованих чернігівців. А на зустріч запросили і ЧЕline.
Розпочалося спілкування зі спогадів, коли кожен учасник із хвилюванням розповідав, де був і що робив в той час. Залишатися байдужим до зізнань було практично неможливо, адже вони водночас просякнуті болем і невимовною радістю. Приміром, Ігор Сергусь приніс до зали побиті беркутівцями каски, які носив на Майдані, рештки від дубинок, які не витримували звірячих ударів тих же беркутівців по людях. Розповідав, як пережив пекло найстрашніших днів, коли почалися розстріли беззбройних мітингувальників. Та водночас чоловік вважає дні, проведені на столичному Майдані, найкращими у своєму житті, бо там панувала особлива атмосфера єднання і братерства. І, хоч і дивно, страху, попри загрозу смерті, ніхто не відчував.
Інший учасник заходу Володимир Федорок зазначив, що страшно було, коли приїжджав із Києва на якийсь час додому до Чернігова та включав телевізор. Щоб позбутися цього відчуття, знову повертався на Майдан.
Розповіді інших чернігівців були не менш емоційними і зворушливими, адже в них йшлося про те, що одразу важко й збагнути – контузії, поранення, переховування від катів у домівках небайдужих киян, криваві сутички з тими, хто стояв по той бік барикад, їдкий дим від шин і приготування коктейлів із горючою рідиною…
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Спалена історія української нації: до 75-х роковин Корюківської трагедії
Поруч із чоловічими розповідями були й жіночі. Адже безстрашних представниць прекрасної статі на Майдані також було дуже багато. На тендітних жіночих плечах тоді трималося дійсно багато чого. Жінки організовували побут, готували їжу та запальні коктейлі, допомагали перев’язувати поранених, психологічно підтримували побратимів у скрутну хвилину.
«Звісно, можна було й мені кидати коктейлі. Але так не трапилося, бо подруга розповіла, що телефонували з Майдану і попросили бронежилети. Що це таке? Як їх робити? Для нас тоді це було щось нове і геть незвичне. Та все одно почали з подругою діяти. Вона шила, а я набивала залізяччя. І ми возили ці бронежилети на Майдан на собі. А потім, коли події в Києві стали більш драматичними, почалась моя кар’єра психолога, а потім волонтера кризової служби», – згадує чернігівка Яна Смоляр.
А ось Світлана Жимолостнова в ці лютневі ночі уві сні і досі чує невгамовний звук карет «швидкої допомоги».
«Із Чернігова ми щодня возили людей на Майдан. Також коли з Києва телефонували побратими і казали, що там немає чого їсти, я зверталась до підприємців, і вони ніколи не відмовляли в допомозі. Вантажили харчі в автобус та везли їх людям. На Майдані я також робила коктейлі Молотова, чергувала вночі на кухнях, розливала чай. Тягали чани з їжею хлопцям на передову на Грушевського. Та найбільше мені запам’ятався день, коли масово вбивали наших чоловіків. Тоді я не розуміла, що робити, вдягала на наших хлопців, які йшли на барикади, пластмасові каски, давала якісь окуляри для захисту очей, які теж десь знайшла. А потім звідти побратимів виносили на ковдрах чи дерев’яних щитах…», – поділилась спогадами жінка.
Споминів, що проникали в душу й серце, було багато. Хвилиною мовчання всі присутні вшанували пам’ять Небесної Сотні, добрим словом згадали загиблих із Чернігівщини – Василя Прохорського, Андрія Мовчана та Віктора Орленка.
Поступово від спогадів учасники заходу перейшли до аналізу ситуації, яку наразі маємо, та повели мову про наслідки Майдану.
Багато хто казав, що минуло ще небагато часу для висновків, що очікування поки не справдились і що свою справу майданівці ще не завершили. Також було зазначено, що багато чоловіків із Майдану пішли добровольцями на фронт, зокрема, як чернігівці Олександр Тарнавський, Павло Муравейко та багато інших. Йшлося і про несправедливість, коли замість справжніх патріотів голосніше за всіх «Слава Україні!» на різних заходах нині кричать люди, які Революцію Гідності пролежали на дивані, а потім змогли закріпитися на різних державних посадах.
Та все ж насамкінець зустрічі майданівці з Чернігова дійшли згоди, що ситуація у країні зміниться, коли люди триматимуться купи, і якісні зміни розпочнуть з малого – хоча б із покращення стану під’їздів та впорядкування прибудинкових територій. А за малими досягненнями не забаряться й великі.
Ірина Осташко
