Маленьке сіверське село Москалі, на противагу своїй назві, вирізняється патріотичною сутністю. Усе завдяки місцевому жителю Юрію Дахну, який створив у рідному населеному пункті краєзнавчий музейний комплекс. Колекціонування місцевих старожитностей пан Юрій називає справою свого життя. А спонукають його до цього вдячні відгуки відвідувачів та їхні захоплені погляди під час екскурсій. Зокрема волонтери з Холмів Корюківського району, які нещодавно навідалися до села, взагалі написали: «Україна починається з Москалів».
Юрій Дахно – патріот свого населеного пункту. Тут він народився і живе все свідоме життя.
«І батьки мої звідси, і діди. Прабабці хіба що з довколишніх сіл», – розповів пан Юрій.
До його життєвої історії обов’язково повернемося. Нині ж варто розповісти про походження назви села. Бо, ймовірно, багатьох зацікавило, що ж за москалі там живуть.
Сільський краєзнавець розповів, що, за словами істориків, термін «москалі» з’явився на Чернігівщині у 1508 році. Тобто у період, коли московіти воювали з Литвою, і Любецькі землі, що на Чернігівщині, переходили від однієї держави до іншої.
«Тож вважається, що назва села походить від військовослужбовців, які після повернення Любецької волості з Великого князівства Литовського залишились на нашій території.
А взагалі перша письмова згадка про село датується 5 червня 1661 року. Саме тоді в Ратушній книзі міста Чернігова згадується про володіння Москалями чернігівським полковим обозним Олександром Толкуновичем», – зазначив краєзнавець.
Тож, як бачимо, жодними москалями в сучасному розумінні слова в сіверській глибинці й не пахне.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Загадкова емблема: село на Чернігівщині всіяне «ромбованими» воротами
Юрій Дахно розповів, що село завжди було невелике.
«Старожили пригадують, що до колективізації було 120 дворів. Хоча підтверджень цього я не знайшов. В архівних документів зустрічав найбільшу цифру – 76 дворів. А нині лише 23 хати в селі. Щоправда, трохи й молоді є, школярі, навіть четверо дошкільнят. Люди живуть у селі по-всякому. Як і всюди. Буває, що лаємось і дружимо, підтримуємо одне одного. Якщо свята, збираємось разом. Весіль у селі вже не гуляють, у Чернігові всі святкування. Ото хіба на похорони чи поминки запрошують», – розповів він.
І додав, що особливою інфраструктурою населений пункт ніколи не вирізнявся.
«На сьогодні в селі є церква і мій музей, щоправда, дехто його музейним комплексом називає. А раніше в населеному пункті лавка була, як тоді казали. Окремий колгосп у Москалях працював до 1950 року, сільська рада в 20-х роках була, в 1939 році дитсадок діяв, школа спершу називалася церковно-парафіяльною, потім початковою. У 1980 році цей навчальний заклад закрили. Шкільне приміщення, зведене в 1927 році збереглося й дотепер. Нині в тій будівлі живуть люди. Примітно, що в давнину храму в селі не було, а тепер є», – повідомив чоловік.
Від поштаря – до збирача старожитностей
Далі – знову про пана Юрія і його колекцію, яка зберігається аж у чотирьох будинках.
Себе пан Юрій називає любителем старовини. Мовляв, у кожному селі є жителі, що змалечку заслуховуються розповідями старих людей і цікавляться родоводом.
Тривалий час Юрій Дахно працював начальником поштового відділення, яке обслуговувало три села. Так із тамтешніми людьми й перезнайомився.
«Ось буквально вчора згадував своїх знайомих, від яких багато чого дізнався про нашу місцевість. На жаль, майже всі вони відійшли вже у кращі світи. У час, коли ще працював, був у нас зібраний хор на пошті. Листоноші співучі підібралися. Також якось ми згуртувалися з працівниками їдальні та продавцями й співали. На жаль, нині з тих людей майже нікого не залишилось», – повідомив Юрій Дахно.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Чернігівщині знімають фільм про неіснуюче село
Одним із поштовхів до збирання старожитностей стало розкуркулення родини пана Юрія.
«Родина потерпала від колективізації. Позабирали тоді майже все. А чотири рушники, які вишивав мій прадід, якимось дивом залишилися.
А в бабусі по материній лінії залишились набожник чи божник, як у нас називали, і двоє рушників. Непрані десь у засіку в коморі лежали. Під час розкуркулення їх не забрали.
А батькова мати Катерина розповідала, що в часи голоду віддала набожник за кілька жмень борошна. Я це запам’ятав. І якось так трапилося, що та жінка, про яку говорила бабуся, звернулася до мене по допомогу. Я допоміг. І вона поцікавилася: «Як мені віддячити?» То я попросив назад той набожник. Так він до мене й повернувся. Він старенький, Особливого нічого в ньому такого немає. Але це пам’ять», – розповів чоловік.
Сотні рушників, нумізматична колекція й предмети побуту
Найперший експонат у колекції пана Юрія – мідний п’ятак 1810 року.
«Батько мій його знайшов на вулиці, де ми жили. Якраз була вулиця поміж старим кладовищем і дворами. Я цього п’ятака кілька разів губив. Одного разу в мене його навіть викрали, мої ж друзі, з яким разом гуляли в дитинстві. Але якимось чином цей п’ятак до мене повертався. Через деякий час, як його поцупили, знайшов його під однією сільською лавочкою», – згадує чоловік.
Особливо багато в колекції рушників. На сьогодні пан Юрій навіть робить опис експонатів із текстилю. То рушників більше ніж 700 нарахував. Серед них 500 – давні. Сотня тканих. І ще є ті, які збирач старожитностей створив своїми руками за старими візерунками.
«Ткати навчився у середині 80-х, бо дуже захотілося. Знаю, як коци ткати, утиральники й полотно. Нині часу на це не вистачає, бо треба господарство доглядати й городи обробляти», – зазначив колекціонер.
Збирав чоловік експонати по-всякому. Здебільшого їх селяни віддавали за якісь послуги чи роботу, або міняв чи купував. Примітно, що пан Юрій знає імена людей, які виготовили більшу частину рушників із колекції.
«Рушники ці відрізняються один від одного, бо не одна ж дівчина їх шила. Різниця може бути в побудові композиції візерунку, десь густіше зашивають, десь – рідше. Відстань поміж візерунками теж може відрізнятися. У Москалях орнаменти середньої густоти – не рідкі і не густі. У нас рушники, що майже повністю зашиті, називали суконкою. За віком – дореволюційні були більш насичені, і кольори відрізняються від сучасних. До 1910 року заполоч робили такою, що не линяла. А після цього часу, особливо після революції, чорна нитка линяла. Через це рушники тих років – червоно-сірі. Чорна нитка втрачала колір, а червона – стійка», – повідомив Юрій Дахно.
За його словами, давніші рушники більше розшиті червоним. А ті, що датовані ХІХ століттям, навіть рожеві, бо тоді використовували рослинні барвники. Зокрема, корінь такої рослини, як марена, що росте в Криму. І залежно від концентрації отримували червоний, помаранчевий або рожевий колір.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сільські реалії: дозвілля та зимівля чернігівської глибинки. Село Пальчики
Є й історії, пов’язані з рушниками.
«Ось рік тому потрапив до мене рушник, у якому вишиті краї були пришиті до іншого полотна. Виявляється, під час німецької окупації ворожий солдат зняв випраний рушник, який висів в одному з подвір’їв. Візерунки відірвав, а середину намотав на ноги, як онучі. Інший випадок. Моя бака розповідала. Наш солдат зняв рушника, розідрав на половину та зробив собі онучі. Візерунки не відривав», – ділиться краєзнавець.
Звісно, в музейних будиночках представлені не лише вироби з текстилю. Зберігається також давній одяг, є нумізматична колекція, паперові гроші, експонати бджолярства – роївні, маски бджолярів, бочки, в яких зберігали мед, і таке інше. Окрема хата посвячена ткацтву, де можна побачити, як відбувалося оброблення льону. Є трохи експонатів про пекарство й оброблення зерна. А ще в одній хаті показаний селянський інтер’єр – тогочасні ліжка, колиски й скрині.
Про бажання і плани
Родина пана Юрія його вподобання поділяє. Особливо влітку, коли багато екскурсій. До речі, люди їдуть не так із Чернігова, як із Києва. Зустрічати їх також допомагають сільські активісти, зо п’ятеро жіночок назбирається.
«А взагалі рук у селі не вистачає, людей мало проживає. Молодші на роботу ходять. Навіть за гроші найняти нікого, щоб фізично допомогли. А в хатах-музеях і поприбирати треба, і подвір’я впорядкувати, траву покосити 5 разів за літо, квіточки посадити. І це неабияка робота», – зізнається чоловік.
До речі, свою діяльність він охарактеризував так: «Я зазвичай популяризую українську спадщину. Бо багато чого було б втрачено, якби я не зібрав. Навіть рушників. Бо знаєте, як їх викидали в ганчірки. Так само позбувалися старих предметів побуту – бочок, різних виробів із соломи. А в моєму музеї воно збереглося. Півжиття збираю. А в нашій сільській раді є люди, їх небагато. Але буває телефонують і кажуть: приїдь забери. Але переважно люди дотримуються позиції нехай пропаде, згниє, але в моєму дворі».
Звісно, пану Юрію хотілося б, аби його колекція поповнилася новими експонатами.
«Може, старовинних музичних інструментів. Які лірники й кобзарі використовували. Скрипки саморобні. Але такого може ніде не знайдеш», – вважає чоловік.
Також він мріє про інфраструктурне впорядкування в рідному селі, йдеться про ремонт доріг, які ведуть до села, розчищення річки тощо. А ще пану Юрію дуже хотілося б, аби в Москалях було більше людей.
«Я знаю народні танці, можна було б майстер-класи давати. І ткацтву навчати. Можна б було хор якийсь організувати, бо сам люблю і співати, і танцювати. Інколи, буває, хочеться поспівати, а немає з ким», – бідкається чоловік.
Насамкінець розмови він зазначив, що не знає, яке майбутнє очікує його колекцію після нього. Але нині він надихається вдячністю туристів та їхньою непідробною цікавістю до минувшини. Отже, все це не дарма.
Ірина Осташко
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
