Японські роботи в Чорнобилі, смерть молодих і могильники: спогади ліквідатора з Чернігівщини

Михайло Омельченко родом з Івашківки Городнянського району. Закінчив сільгоспакадемію, де була військова кафедра, тож у 1981 році отримав звання лейтенанта. Мріяв про майбутнє – будував в Івашківці добротний дім, у якому, як планував, житиме його сім’я. Але через три роки – у 1984-му, – коли одружився, отримав скерування на роботу в Бутівцы. Саме тут почали вити гніздечко з молодою дружиною Валентиною.

Уже й ремонтні роботи завершували, коли Михайла знову пере направили – цього разу до Дроздовиці, де довелося працювати секретарем партійної організації.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чорнобильська катастрофа в цифрах і датах

Життя ніби осіло. Налагодилось і йшло своєю чередою. До квітня 1986-го, поки в долі українців не увірвався грізним подихом Чорнобиль. Михайло Омельченко отримав повістку з військкомату. Із 9 жовтня по 2 грудня разом з іншими такими ж хлопцями 28-річний Михайло працював на ліквідації наслідків вибуху скаженого атома. На той час він уже був у званні старшого лейтенанта.

«У нас був окремий батальйон матеріального забезпечення, який входив до складу 25-ї московської бригади. Я виконував обов’язки замполіта роти. Здійснив 28 виїздів у третю зону зараження. Це, власне, третій реактор, що був через стіну від четвертого, де й сталася аварія. Одного разу виїжджали ми й у Прип’ять, де очищали балкони від побутових речей, уже насичених радіацією. Нас за допомогою крану з «коритом» підіймали на певний поверх – і ми все скидали униз. До квартир ми не заходили. Усі солдати та командування жили в 30-кілометровій зоні від місця аварії – в Іванківському районі. Солдати жили в стомісних наметах, а офіцери – у модулях, схожих на фінські будиночки, тільки більші за розмірами. Харчувалися ліквідатори непогано. У свята годували навіть червоною рибою та червоною ікрою. Одяг на новий змінювали щодня – адже із зони повертатись у зараженому не можна було. Одежу, в якій працювали, відправляли на могильник – як і все, що накопичувало шалені дози радіації», – згадує пан Михайло.

Ліквідатор також розповів про небезпечні прибирання приміщень станції.

«Перші десять виїздів я здійснював як старший машини. Ми з водієм приїжджали на автомобілі, який був оббитий свинцем у сантиметр завтовшки. Нам завантажували графіт і всі речі, що накопичили радіацію. Все це ми вивозили на могильник, який розміщувався в десятикілометровій зоні від Чорнобиля – в селі Куликове. Таким чином здійснювалося прибирання території, де будувався саркофаг. Після тих перших десяти мої виїзди продовжувались, але вже у складі груп по 10-15 чоловік. Нам видавали відра, швабри, порошок «Лотос», воду. Група з дозиметристом під’їжджала до приміщення станції, ми заходили всередину і дозиметром вимірювали рівень радіації. В одному кутку кімнати вона становила, наприклад, 75 рентген, а в іншому – 20. Працювати ми могли лише одну-півтори хвилини, не більше. За цей час ми встигали розвести порошок та швабрами разів десять потерти стіни. На це ми використовували два відра мильної води. Радіація після таких дій зменшувалась наполовину. Кожну кімнату ми мили разів по десять. Потім група поверталась у адміністративно-побутовий комплекс. Тут ми мились, переодягались і нас знову вивозили у 30-кілометрову зону. За день ми могли здійснити лише одну поїздку в зону зараження», – розповідає Михайло Омельченко.

Правду про невидимого ворога, з яким мали справу, тоді знав небагато хто. Якісь чутки між ліквідаторами, звісно, ширились, але всієї глибини трагедії зрозуміти було не можна. На офіційному рівні – тиша. А між собою – ну, мало хто там чого навигадує. Отож хлопці і не «били на сполох», отримуючи захисні матеріали, які геть не захищали. Та й чи можна було на сто відсотків захистити тих, хто дивився смерті просто у вічі?

«Протигазів нам не видавали. Лише маски, які ми називали «пелюстки». Недаремно й назву вони мали таку ніжну – від чого могли захистити? Вже після перших двох поїздок на територію третього реактору в мене почався задушливий кашель та страшна діарея – вочевидь, вдосталь надихався тих отруйних випарів. Мене відправили в санчастину, де я відлежувався чотири дні – поки стан стабілізувався. Тепер думаю, що то просто організм адаптувався, звикав, бо вже в наступні поїздки такої реакції не було. Але ж це не означало, що радіація кудись зникла. Пригадую, японці прислали нам роботів, які могли б з даху поскидати заражені предмети. На даху концентрувалась найбільша кількість радіації – десь 500 рентген. Роботи поламалися, не витримали напруги. І замість них шукали трьох добровольців, які залізли б на дах. І такі знайшлись – три юнаки віком років до 25, видно, тільки після служби в армії. Отож вони в костюмах, захищених свинцем, з даху скидали все, що могли взяти руками. Їм у документах написали, що вони отримали дозу 25 рентген – це максимальна кількість радіації, яку офіційно на паперах можна було отримати. Одразу в частині виплачували по тисячі карбованців і відправляли додому. Ми потім дізнались – через місяць тих хлопців не стало. Чи усвідомлювали вони, що згоджувались на власну смерть? Навряд чи. Ніхто з нас не знав, яку страшну силу має радіація. Її ж було не видно. Довкола глянеш – будівлі стоять цілі, неушкоджені. Лише їдкий запах йоду довкола – такий, ніби ви ріжете свіжу капусту. Тоді нам у документах зазначали, що за одну поїздку у зону зараження ми отримували дозу опромінення 2,5 рентгена радіації – було облаштовано все так, щоб ніхто ні про що не здогадувався», – розповідає Михайло Омельченко.

На ліквідацію наслідків Чорнобильської аварії було залучено велику кількість спецслужб. Із зони не можна було нічого вивозити, нічого завозити. Особливо це стосувалось фотоапаратів, якими можна було зафіксувати щось зайве.

Територія станції з усіма господарчими блоками, з охолоджувачами була великою. Тож роботи вистачало. Не траплялося і без курйозних випадків.

«Пам’ятаю, одного дня до нас у намет зайшов дозиметрист, щоб виміряти рівень радіації. Біля одного ліжка дозиметр показав такий фон радіації, що прилад аж зашкалював. А солдат вивіз із зони маленький кусочок графіту та й сховав. Казав, що повезе додому та покладе тещі під подушку», – ділиться спогадами пан Михайло.

Після ліквідації аварії Михайла Івановича забрали служити – під Москву, у Чехов, на два роки, де він був замполітом. Потім працював у Городні на нафтобазі головним інженером. Коли підприємство закрили, вийшов на пенсію. Подружжя виростило єдину донечку, яка, хоч і мешкає в Києві, але приїжджає щомісяця до батьків. Щоправда, останнім часом візити перервались, але не через карантин, а через те, що молоде подружжя чекає народження свого первістка. А майбутні дідусь з бабусею з нетерпінням чекають свого нового статусу, адже діти – це саме те, що лікує тіло й душу, додає життю наснаги. Й те, заради чого можна стати на рубіж радіаційного полум’я, – щоб воно не торкнулось тих, хто народився після нас…

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv

Тетяна РОМАНЮК («Новини Городнянщини»)