Постійні газові катаклізми та зростання вартості енергоносіїв поступово дають дорогу старим, так би мовити, дідівським способам обігріву. Особливо це притаманно для населення сільської місцевості нашої області та промисловості. Одним із найдавніших видів опалення після деревини є торф.
Яка сьогодні ситуація в торф’яній галузі, ми поцікавились в Андрія Яська, головного інженера Ірванцівського торфобрикетного заводу (філія ДП «Чернігівторф»), що в Семенівському районі.
Працює Андрій Олексійович на заводі з 1992 року. До цього освоював залізничні спеціальності, був машиністом тепловоза, шліфувальником, далі механіком брикетного цеху, головним механіком і тепер головним інженером. Усе життя у виробничій сфері, в трудовому ритмі.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Семенівка отримує незалежність від «газової голки»
На сьогодні посада головний інженер означає, що фактично на твоїх плечах уся виробнича частина видобутку.
«Робота у нас складана – торф має бути певної вологості, слід дотримуватись технологічних процесів. Добуваємо фрезерним шляхом. Перед самим добуванням необхідно пройти підготовчі процеси. Осушуються болота. Одне літо прибираємо, висушуємо, а потім наступне літо працюємо на тій сировині, яку здобули влітку. Це верховий торф. Початкова обробка чимось схожа на звичайні сільськогогосподарські роботи – поля фрезуються, прибирається бур’ян, сміття», – розповідає про виробничі особливості Андрій Ясько.
Про попит на продукцію, зазначає, є, але не системний.
«Попит у нас зазвичай починається по осені. Коли починається опалювальний сезон, тоді й попит. Коли попит –у нас не вистачає продукції. А от влітку реалізація погана, по осені ж реалізація збільшується так, що, буває, не встигаємо випускати продукцію. Ось торік були на Волині. То їхні торфобрикетні заводи в червні місяці працюють на повну потужність. Машини постійно. Черга стоїть. Поїхали, приїхали. У них усі бюджетні організації беруть їхній торф».
Проте, попри труднощі, торфобрикети купує і населення, і виробники. Так дуже активно використовують продукцію на Ічнянському заводі сухого молока.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чернігів на шляху до європейської енергоефективності: повільно і не системно
«Випускаємо переважно торфобрикет, пальне для пиловидного згорання, це для великих підприємств. Є торф і для сільгосппотреб. Зараз це дуже вигідно, тому що газ дорожчає», – розказує Андрій Олексійович.
Серед головних проблем називає застарілість обладнання (наступного року заводу виповниться 50 років). Ремонти там проводять кожного року. Закінчують перед сезоном – у квітні, травні. Зазвичай завод працює цілодобово. Виняток становлять періоди ремонтів або простої.
Серед основних проблем також називає брак кадрів.
«Багато виїжджають на заробітки. Заробітні плати не підходять. Звичайний працівник отримує від виробітку щонайбільше і 10 000, 11 000. Але це в сезон. А так мінімалка. І люди шукають кращого життя деінде», – нарікає Андрій Ясько.
Також із часом меншає полів, сировина поступово зникає. Але працівники галузі не скаржаться. Працюють не покладаючи рук. Адже хто як не стара гвардія, яка звикла працювати, а не йти за покликом «гарного життя», буде підтримувати економіку регіонів нашої Чернігівщини?
