«За що нам ця кара? За що вони нас вбивають? В чому ми провинилися, чи може наші діти в чомусь винні? Такої біди ми і в страшних снах не бачили. Рівняють із землею. Ми змушені рятувати дітей і тікати з власного дому», — так зі сльозами на очах розповідає Любов Савченко про ситуацію в своєму селі Єліне за три кілометри від російського кордону.
Ця звичайна сільська жінка і сотні інших жителів сіверського прикордоння через обстріли і постійну загрозу життю змушені були евакуюватися в більш безпечні населені пункти.
Село Єліне нині вже майже повністю безлюдне. Там залишилося кілька людей, які попри загрозу життю відмовляються покидати оселю. Мовляв, будь що буде – а домівку не залишимо. Сюди прилітають ворожі міни, артилерійські снаряди, «гради» і навіть авіаційні бомби. За останні кілька тижнів кількість обстрілів населених пунктів прикордоння Чернігівської та Сумської області колосально зросла. Під час цих обстрілів не лише руйнується інфраструктура, але і гинуть люди, зокрема, й дітки…
«Воно як бухне, як бухне. Ми так налякались. Внук питає: «Бабусю, що нам робити?», почав плакати, кричав дуже, просив тікати куди-небудь. А куди нам тікати? Як? Чим? На чому? Їхав сусід тракторцем, мотоблоком, нас забрав», — розповідає Валентина Іванова про свою вимушену евакуацію з Єліного.
Обстріли села почалися ще на початку 2023 року. 2 січня окупанти вперше вдарили по селу зі ствольної артилерії. Селяни цей страшний день запам’ятали на все життя.
«Це було вдень, я тоді була у хаті. Почула страшний гул. Я – у двір, а воно летить і розривається. Мені здавалось, що воно розривається десь у нас у городі. Я бігала по двору, кричала, плакала. Я не знала, що мені робити. Ви б тільки знали, як то було страшно», — зазначає жителька села Тамара Степанюк.
Потім було відносне затишшя, а вже 1 лютого 2023 року росіяни знову почали обстрілювати селян. Люди в паніці ховалися хто де встиг. Кілька людей забігло в погріб. І саме в той момент прямим влучанням туди прилітає міна… Загинуло четверо людей. Серед них – син вже згаданої вище Валентини Іванової.
«Кажу йому: «Поїхали, Васю. Він не захотів. Коли почався обстріл, він був у нас, у моїй хаті. Потім почали тікати і ховатися. Сховалися в погріб. Так він там і залишився, там його і вбило в погребі», — розповідає пані Валентина.
Смерть односельців стала вирішальним фактором, люди вирішили евакуюватися.
«Після того, як загинули люди в погребі, нам стало зовсім страшно. Уже тоді поїхали. Вирішили, що треба шукати в іншому селі житло. На старості оце довелося так… Добре, що живі хоч залишилися. Горе тим людям, які загинули, їм вже нічого не потрібно. А ми ж то живемо далі», — зазначає Любов Савченко, яка переїхала до сусіднього села.
«15 травня Єліне знову обстріляли вже з «градів». Повністю згоріли три житлові будинки. І один житловий будинок пошкоджено. Також частково пошкоджено стару колгоспну контору, клуб, бібліотеку, сільраду, стару школу. Вигоріло близько 5 гектарів сухої трави. Лісу близько двох гектарів. Із Єліного виїхало 147 чоловік», — розповідає про нинішню ситуацію староста Олександр Артюшенко.
Варто розуміти, що Єліне – не єдине село північного прикордоння, яке постійно обстрілює ворог.
«З початку травня у нас було 14 обстрілів і 105 приходів. Обстрілюють населені пункти Єліне й Гірськ, окрім того, обстріли відбуваються поза межами Хрінівки, Клюсів, Гути та села Мостки. Але найбільш евакуйоване село в нас – Єліне», — розповідає начальник Корюківської РВА Іван Ващенко.
Ворог діє підступно, і в результаті обстрілів чернігівська земля поблизу з ворожим кордоном перетворюється на безлюдну депресивну пустку.
«Вважаю, що у такий спосіб вороги просто намагаються скувати українських військових на півночі, очікуючи наших дій на сході і на півдні», — зазначає Іван Ващенко.
Зважаючи на загострення і збільшення кількості обстрілів на прикордонні, Корюківська районна військова адміністрація формує перелік житлового фонду (квартири, будинки) для потенційного заселення евакуйованих.
«Можливо, люди мають вільний будинок, в якому вже тривалий час ніхто не проживає, чи, ймовірно, по сусідству знаходиться саме такий будинок чи квартира. Сусіди знають, кому вони належать та в кого поцікавитись, чи готові власники здати його, наприклад, в оренду. Це опитування ні до чого не зобов’язує. Рішення про надання житла в користування залишається тільки за власниками, як і рішення, кому саме його надати. Інформація буде використовуватись Корюківської районною військовою адміністрацією, виключно для інформування цивільних осіб, які шукають тимчасове житло», — запевняє голова РВА Іван Ващенко.
Надати житло для вимушених переселенців вже згодилося близько півсотні людей. Натомість заявок від тих, кому потрібне тимчасове житло поки лише 10 Взагалі ж, з прикордоння вглиб району вже перемістилися близько 200 людей. Деякі їдуть до родичів чи знайомих, інші заселяються в хати, які надають зовсім чужі люди. Фактично всі, хто переселився в сусідні села, обробляють городи і намагаються обзавестися бодай якимось господарством. Адже на якийсь заробіток розраховувати не доводиться.
«Люди, що повиїжджали – без роботи. Ну яку роботу вони в селі знайдуть? Ті, хто переселився і поселився в межах нашої Сновської громади, то оформлюють статус внутрішньо-переміщених осіб. Оскільки наша громада досі зона бойових дій, то тут ВПО отримують від держави близько 2000 гривень щомісяця. Також люди на городах своїх працюють, саджають картоплю та городину. Ото така й робота. Гуманітарну допомогу цим людям потрошку дають, розвозимо її. Хліб давали безкоштовний. Перспективи сумні, бо не знаємо, що буде в подальшому. Відсотків 50 людей, що виїхали, точно хочуть повернутися», — зазначає староста Олександр Артюшенко.
Як би складно не було – переселенці мають оптимістичні погляди на майбутнє. Адже навіть найтемнішу ніч завжди змінює ранок. Життя більшості переселенців прикордоння можна описати приблизно так – фактично без значних грошей, роботи, комфорту, але – з святою вірою в перемогу. Переселенці очікують позитивних новин із фронту і мріють повернутися додому.
«Закінчиться війна, тоді поїдемо. Зараз, коли обстрілюють, страшно. Не знаєш, коли вони почнуть обстріл – вдень чи вночі. Там все було зроблено в хаті. А тут тільки колодязь, та такий, що вода в ньому не придатна для пиття. Потрібно з бідончиком їздити до бабусі, сусідки, дякуємо їм. Так і живемо. Але ми віримо, що повернемося», — зазначає евакуйована жителька села Єліне Любов Савченко.
«У 1943 році Корюківку повністю знищили нацисти. Але ж вона відродилася й відновилася. І нині це районний центр. Коли ми переможемо, відродити життя на прикордонні – реально. Немає ніяких передумов, щоб не відродитися цим селам», — запевняє начальник Корюківської РВА.
Павло Солодовник
