Олександр Шарко народився 20 жовтня 1988 року в місті Братськ, Іркутської області, де служив його батько-військовий. У 1992 році, після розпаду Радянського Союзу, родина Олександра повернулася на Батьківщину – в українське село Олбин, а згодом вони перебрались до сусіднього села Савинка. Саме у Савинці Олександр пішов до школи, і ще змалку проявив неабияку наполегливість у навчанні. Разом із сестрою Юлією, яка була на рік старшою, він сів за парту, не маючи навіть шести років. Проте це не стало перешкодою – він навчався відмінно, отримував похвальні грамоти і закінчив школу зі срібною медаллю.
- Сашко дуже хотів навчатися. Коли Юля пішла в перший клас, він так плакав, що бабуся брала його з собою на уроки. Так вони й пішли до школи разом, – згадує свого сина мати, Жанна Шарко.
У 2005 році, після школи, Олександр разом зі своєю сестрою вступив до Остерського будівельного технікуму на спеціальність «програмування». Через три роки, отримавши диплом з відзнакою, переїхав до Києва, де навчався в Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана на юридичному факультеті, паралельно з навчанням чоловік працював. Здавалося, що юридична кар’єра складалася вдало, проте після завершення навчання чоловік звільняється з роботи та повертається у рідне село до батьків. У 2017 році Олександр повернувся додому і розпочав самостійну фізичну підготовку. Він бігав, тренувався, проводив дні у лісі, готуючи себе до серйозних випробувань.
- Він ніколи не казав мені, що готується до армії. Просто тренувався, бігав, ходив у ліс на тиждень. Уже потім я зрозуміла, що він готувався до служби в морській піхоті, – розповідає мати.
У серпні того ж таки 2017 року він подав заяву на контрактну службу. Спочатку його направили до Житомира, звідки повернули додому через зміни в наборі. Але незабаром він отримав пропозицію приєднатися до морської піхоти в Миколаєві.
- Я благала його залишитись, не їхати, адже уже тоді війна вирувала навколо. Але він заспокоював мене, казав, що має служити, — зі сльозами на очах згадує матір.
Рішення вступити до війська не було імпульсивним. Олександр свідомо обрав цей шлях, долаючи власні страхи. Колись він боявся висоти, але згодом почав захоплюватися стрибками з парашутом, доводячи собі, що меж не існує. Він постійно навчався: вдосконалював англійську та китайську мови, а згодом вступив до Одеської юридичної академії.
- Я дізналася про те, що він вступив у юридичну академію в Одесі вже після його загибелі, – зітхає мати.
Його служба проходила у у 1-му батальйоні 36-ї окремої бригади морської піхоти, на посаді помічника гранатометника, старшого матроса. У 2018 році підрозділ дислокувався біля адміністративного кордону з Кримом, брав участь у бойових завданнях у гарячих точках. На початку 2019 року Олександра направили на Донеччину, в район села Павлопіль.
6 серпня 2019 року в передобідній час під час інженерних робіт з обладнання позицій ВОП поблизу села Павлопіль, внаслідок ворожого обстрілу, від мінно-вибухових травм загинули четверо військовиків.
- Все… Там він загинув. Прилетіла міна 82-го калібру, і їх не стало…, – каже мама, ледве стримуючи сльози.
7-9 серпня 2019 року в Козелецькому районі у зв’язку із загибеллю Олександра Шарка та Владислава Рака оголошено днями жалоби. Похований в селі Олбин 9 серпня 2019-го; односельці на колінах зустрічали труну з Олександром.
Його мати дізналася про втрату сина, коли вже нічого не можна було змінити. Вона пам’ятає його як людину, яка не боялася випробувань і завжди прагнула більшого.
- Він не міг жити інакше. Він хотів більшого, він прагнув випробувати себе. А я… Я просто хотіла, щоб він залишився живим, – говорить матір.
Сьогодні ім’я Олександра Шарка живе в пам’яті його близьких, друзів і бойових товаришів. Він зробив свій вибір, і цей вибір став частиною історії боротьби України за свободу.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
