Рубрика «Люди»
В слизькому потоці штучно створених ідеологій важливо бути самими собою і отримувати від цього шалене задоволення. Попри всі труднощі і негаразди – рухатися вперед за своєю мрією. Такий лейтмотив життя має юна Катерина Усова з Чернігова. У свої 17 років вона вже чітко окреслила вектор свого майбутнього.
Отже, давайте знайомитися ближче.
«Це моя мрія – показати людям, що потрібно вірити в краще».
Катерина Усова
«Народилася я в невеликому мальовничому селі Тараса Шевченка, що неподалік історичного Любеча. В своєму рідному селі пішла спочатку в підготовчу школу «Малятко», а потім і в перший клас. Змалечку вела активний спосіб життя: шкільні свята, різноманітні виступи, інтенсивно почала займатися співами. Так тепло стає на душі, коли згадую день села, де я співала. А на новий рік… скільки концертів ми провели у сільському клубі. Це було до 8 класу, а тоді ми переїхали до Чернігова і я вже перейшла до міської школи.
Це були чергові два роки інтенсивного життя. У Чернігові я пішла розвивати вже більш професійно свій талант співів. Родина мене в цьому підтримала.
У нас загалом із сім’єю тільки лагідні стосунки.
Вони завжди мене підтримують у моїх ідеях. З татом завжди радилась з будь-якого питання. І саме тато прищепив мені любов до історії та літератури. Адже після школи я вступила до Чернігівського обласного наукового ліцею (історичний напрямок).
Дуже теплі стосунки у мене і з мамою – ми полюбляємо разом щось куховарити на кухні. Пам’ятаю як шили хрестиком та як вона мене вчила в’язати. Також у мене є сестричка Наталія, вона зараз закінчує 4 курс КПІ імені Ігоря Сікорського.
Моє улюблене заняття – співи! Я цим живу. В мене на будь-який випадок життя є пісня. Це мені додає сил та енергії.
Брала участь у багатьох творчих конкурсах і виборювала перемоги. Почалося все з конкурсу в Ріпках «Молоді таланти», на якому я перемогла в номінації «Майбутня зірка». А потім пішло-поїхало.
Наприкінці 9 класу я вже знала точно, що буду вступати до обласного ліцею. Тут навчалася моя рідна сестра, яка розповідала про «ліцейну родину», традиції і культуру цього навчального закладу. І ті розповіді були лише про хороше і позитивне.
Але почалася повномасштабна війна. Цей день, як і більшість українців, ніколи не забуду.
Мене розбудила мама словами «Кать, прокидайся, збирайся, там сирена гуде». А у нас перед цим у школі на трудовому навчанні наша вчителька розповідала про план дій під час початку війни. Ми з дівчатами ще переглядалися здивовано на уроці. Не хотіли в це вірити.
Але таке трагічне наше життя, не пощастило з сусідами… Тато приїхав як тільки зміг і забрав нас у село. Він розповідав, що у селі тоді було гучно вже з 4-5 ранку. Було чутно як проривають кордони.
Я пригадую перші миті у селі… Це був якийсь аморфний кругообіг часу… Минала зміна дня і ночі. Я не могла уявити і вкласти собі в голові всі події, які відбувалися. Але я розуміла, що повинна триматися. В село також приїхала до бабусі моя давня подруга дитинства. Ми з нею спочатку боялися десь ходити гуляти, в основному навіть не виходили на вулиці. Але потім наважилися. То десь біля двору посидимо, то десь пройдемось трішки по вулиці і додому. Мобільного зв’язку не було. А потім якимось магічним чином у нас вдома почав ловити зв’язок в одному місці. Ввечері я з того місця дзвонила друзям у місто. Дуже за них переживала. Тоді я відкрила для себе з іншої сторони своїх друзів та рідних.
Моя тітка працює в чернігівській лікарні. В перші дні повномасштабного вторгнення вона була на зміні як медсестра. Вона розповідала жахливі речі…
«Почали привозити багато поранених. Все в крові… І це не зупиняється. Дуже багато поранених».
Її чоловік (мій дядько) пішов в тероборону.
І також мій дядько Віктор Прокопчук, який з першого дня захищав Чернігів, 21 березня отримав осколкове поранення. Це зруйнувало частину хребта і пошкодило спинний мозок. Я пам’ятаю як подзвонила татові тітка… До неї у відділення привезли дядька Віктора. Сказали, що він не ходитиме…
Коли ворога вигнали і на Чернігівщині все більш-менш стало спокійніше, я повернулася в місто. Почала більш інтенсивно готуватися до вступу. І вступила до ліцею на суспільно-гуманітарний профіль (на історичну галузь). На першому курсі я побачила як працює учнівське самоуправління і влилася в атмосферу ліцейного життя. На початку другого курсу я довго вагалася – чи пробувати себе в ролі голови ліцейного парламенту. Але мої однокласники мене підтримали і порадили йти вперед. Тому було обрано 13 каденцію учнівського самоврядування. І пішла робота: відновлення кінопоказів, різні ініціативи, активне ведення сторінок ліцею на платформах (Інстаграм, Телеграм, Ютуб). Також нині активно працюємо над розробкою нових проектів, але поки триматиму інтригу і не розповідатиму детально про це.
Я членкиня «Асоціації Гайдів України». Це Всеукраїнська дитяча скаутська громадська організація, мета якої – розвиток і формування соціально-зрілої жіночої особистості. Ця фундація розрахована також на молодіжну політику, яка в наш буремний час дуже необхідна для підтримки розвитку і розголосу по всьому світу тез про те, що Україна це незалежна держава. Держава, яка має свою історію і культуру. У рамках співпраці з цією організацією я подала грант-заявку до програми «ERASMUS+» (програма міжнародної співпраці ЄС з іншими країнами світу у сфері освіти, молоді і спорту). Мова йде про екологічний проєкт. Проєкт мав два етапи. Перший відбувався влітку у Фінляндії, де ми ознайомлювалися з їхніми методами переробки і сортування. А другий етап відбувався у Грузії, де ми переймали досвід і його використовували на практиці.
Обожнюю наш рідний Чернігів. Обожнюю нашу Україну та її історію. Мрію побувати в Херсоні. Сподіваюсь, що після нашої перемоги відвідаю кожен клаптик України.
Рухатися далі дають внутрішні сили, які я отримую від оточення. Мої однокласники завжди зі мною. Дуже підтримує і надихає наша Олена Олексіївна.
Нині дуже важливо бути самим собою. Бути тим, ким хочеш. Навіть якщо розумієш, що оточення цього не зрозуміє і певним чином засудить тебе. У сучасної молоді це є великою проблемою. Звідкись дуже багато нав’язано різних ідеологій, яких вони самі не розуміють, і, можливо, не хочуть підтримувати, але бояться що буде осуд.
Хочеться крикнути на весь світ про те, що від того, що ти будеш самим собою, будеш кайфувати: від своїх ідей і думок.
Загалом я мрію стати психологом.
Я впевнена в собі, цілеспрямована, бачу мету – не бачу перешкод.
Хочу втілити багато ідей в життя, у т.ч. – допомагати військовим, їхнім сім’ям долати психологічні проблемами. Також хочу допомагати дітям, які не можуть повноцінно себе розкрити через булінг, або ж якісь інші негативні явища.
Це моя мрія – стати людиною, яка зможе показати людям, що потрібно вірити в краще.
Спілкувався Павло Солодовник.
