Люди: Про роботу «по об’явленію», плани на декретну відпустку й те, від чого вона в шоку, розповіла відома чернігівська журналістка

Вона віддала професії майже третину свого життя. Для читачів ЧЕline Марина Забіян погодилася злегка відкрити завісу друкованих ЗМІ і розповісти про свій шлях у журналістиці.

«Я народилася в Чернігові, як раніше казали, у пролетарській родині. Мама – медсестра, тато – тракторист. Та й район не з центральних – Забарівка. Це на околиці Чернігова, майже у лісі – між Старими і Новими Масанами. Колись навіть жартували: «Забарівка – край чудес: заїхав у ліс і там щез». У дитинстві до нас автобус ходив три-чотири рази в день. Якщо кудись їхали, гордо казали: «До міста».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Із карного розшуку – в шукачі скарбів: історія найвідомішого чернігівського археолога

Закінчила ліцей № 15. Навчалася у фізико-математичному класі. Звісно, ні фізики, ні математики не знала, хоч убий. Дякувати мудрості вчителів. Вони ставили по сімці, аби «нє портіть атєстат». А от мова, то завжди було моє».

Вищу освіту Марина здобула в Ніжинському університеті імені Миколи Гоголя. «Філологічний факультет. Історія банальна. Класна вчителька з української. Хотілося теж навчати дітей. Я йшла зі стовідсотковою впевненістю, що вчителюватиму в школі. І, знову-таки за класикою, жодного дня там не працювала. Хіба що на практиці».

Перші кроки у ЗМІ робила ще в студентські роки. Саме вони відіграли вирішальну роль у виборі подальшого шляху.

«Ще в студентстві почала підробляти. Одне за інше якось чіплялося. Згодом мені запропонували: «Давай зробимо газету». А давай! Видання називалось «Ніжинський експрес». Там здебільшого об’яви були. Ну і трошки текстів».

Однак перший досвід роботи в журналістиці виявився, як перший млинець. Проте, розповідає Марина, тодішньому керівникові вона вдячна, інакше назавжди залишилася б у Ніжині.

«П’ятий курс вже майже повністю працювала. І після випускного на ранок о дев’ятій вийшла на роботу. Дякую тодішньому керівникові, що був не задоволений моєю роботою. Бо, як говорила героїня відомого фільму, «єслі би ти мєня тогда нє бросіл, нічєго б із меня нє вишло». Зрештою я повернулася в Чернігів. З місяць потинялася всілякими торговими центрами. А тоді прийшла за оголошенням у «Вісник». Тому так, я одна з тих, кого взяли «по об’явленію».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Король мандрів – мотиваційна філософія Сергія Рудакова

У газетах «Вісник» і «Весть» Марина працює десять років.

«Сама в шоку, але журналістика – це те, від чого отримуєш нереальне задоволення. Нові люди, емоції, знайомства. І купа драйву.

Розумні люди кажуть, що треба змінювати місце роботи кожні п’ять років. Щоб не вигорати, щоб розвиватися. Мені здається, що журналістика – це один із небагатьох видів діяльності, коли ти постійно розвиваєшся, не змінюючи місце дислокації. Сьогодні пишеш про освіту, завтра – про соціалку, післязавтра – кримінал. Адже у нашій газеті всі універсали. Звісно, хтось на чомусь знається краще. Але, як каже наш керівник: вузький спеціаліст подібний до флюсу. Тож змінювати професію навіть думки не було. А для різноманіття краще час від часу ходитиму в декрет;-)».

Натомість кожному журналістові, мабуть, доводилося стикатися з людьми, які вважають, що в Чернігові справжніх журналістів нема. Марина на ці закиди реагує спокійно.

«Собака бреше, а вітер несе. У мене часто запитують: адже ти журналістику закінчувала? Не закінчувала. Воно б і непогано було – журналістські засади тощо. Але, щоб бути журналістом, треба мати не диплом, а бути цікавим, пхати носа в кожну шпарину, шукати цікаві факти. Треба мати бажання. У газетах «Вісник» і «Весть» працюють журналісти з освітою кухаря, економіста, соціальні працівники. І це не заважає бути нам одними з найтиражніших газет області та міста».

На її думку, справжній журналіст той, що не бреше.

«Одна справа, коли ти помилився, інша – коли збрехав свідомо. Той, що вміє знаходити факти. До речі, погоджуюсь зі своїм керівництвом: красиво писати при цьому зовсім не обов’язково. Це вміння приходить з досвідом. Кількість неодмінно переходить у якість».

Рідний Чернігів Марина вважає своїм містом.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: амбітні плани пасічника-винахідника з Чернігівщини

«Чернігів мій за ритмом і енергетикою. Наприклад, Ніжин, з якого починала, тіснуватий. Київ – завеликий (ну немає у мене таких амбіцій). А от Чернігів – мой размєрчік. В сенсі подобається/не подобається. Тут все банально. Типу дураки й дороги».

Хоч би там як, але зміни чернігівська журналістка Марина Забіян хоче бачити не стільки в місті, скільки в державі.

«Скажу так: мій чоловік із Луганської області. У них там своєрідна для мене традиція — Великдень і діди, як у нас кажуть, в один день. Все це називається Красная горка. На ці дні з’їжджаються усі-усі. І ми щороку раніше їздили. У 2014-му не поїхали вперше. Дуже хочеться, аби наступного року ми таки змогли спокійно потрапити на малу батьківщину чоловіка, на Красную горку. І не боялися повезти свого сина на могилу до діда, який так і не побачив онука».

Спілкувалася Юлія Заліська