Люди: Кондуктор Геннадій Буймистренко – про «зайців», про «табу» в тролейбусі та про новації в роботі

-Давайте вже їхати, скільки ви будете нас затримувати?– чоловік років 65-ти вискакує з тролейбуса і накидається на журналіста.

-Та я тут ні до чого, — відповідає журналіст.

-Ви що, не бачите, що спереду зламався тролейбус і через нього ми не можемо їхати?– втручається в розмову кондуктор і заспокоює знервованого пасажира.

Для декого дорога – це суцільна катастрофа. Але не для кондукторів, які живуть у транспорті: їхній мудрості, витривалості, оптимізму та вмінню заспокоювати знервованих пасажирів можна лише позаздрити. Із Геннадієм Буймистренком ми познайомилися як раз під час вимушеної зупинки тролейбуса і, вислухавши потік зла від пасажирів, завели цікаву бесіду – про складну професію чернігівського кондуктора.

Про невдоволену категорію пасажирів

Сварці біля зламаного тролейбуса кондуктор Геннадій Буймистренко не дивується. Каже, в нього вже давно випрацювався міцний імунітет на лайливих пасажирів – як-не-як, а 14 років на цій посаді. Геннадій Володимирович навіть віднайшов для себе «формулу» – що старший пасажир у салоні тролейбуса, то більше зла перепаде кондукторові, а то й водієві.

-Скажу вам чесно: оці люди, які їздять на роботу, платять за проїзд, а ви ж знаєте, що в дорозі бувають різні ситуації, ось, як, наприклад, зараз – зламався тролейбус, то ці пасажири мовчки виходять на вулицю, або чекають або пересідають на інший транспорт. Але ж пенсіонери, по суті, мої однокласники, сидять, як то кажуть, до «побєдного», чекають, поки полагодиться тролейбус і головне ж – при цьому верещать: «Скільки ми будемо стояти? Ми на зупинці вас довго чекаємо і знову стоїмо»,– розповідає Геннадій Буймистренко.

Місце кондуктора – «табу» для пасажира

Хоч би скільки років було пасажиру – чи то 15, чи то 70 – всі дивляться на сидіння кондуктора, як на якесь священне місце, бо воно може бути вільним навіть у дуже переповненому тролейбусі. Пан Геннадій розповідає, чому не можна сідати на сидіння, над яким висить оголошення «Не займати».

-12 годин робочої зміни ми на ногах, буває, виїжджаємо на рейс ще вдосвіта, звісно, що втомлюємося, а тому в дорозі можемо присісти на хвилинку, перепочити, перевести дух, – розповідає кондуктор. – Уже на кінцевих зупинках ми можемо пообідати, на деяких є холодильних і мікрохвильовка, тож їмо лише гаряче.

Нахабні, забудькуваті та бідні «зайці»

За 14 років роботи кондуктором Геннадій Буймистренко навчився розрізняти у тролейбусі «зайців»: вони бувають нахабні, бувають забудькуваті і бувають, насправді, бідні.

-Людей бачу наскрізь, ще коли під’їжджаємо до зупинки. Дивлюсь, пасажир зайшов у тролейбус і починає ніяковіти. Скажу, як людей багато, то ми не в змозі передивитися всі документи, тож отак підходиш і питаєш: «А що у вас? Що у вас? А у вас?» Люди, в яких є пенсійне чи проїзний документ, кажуть про це впевнено, на прохання показати – показують. А «заєць» сидить і тихенько промовляє тоненьким голосом «Пенсійний». Я питаю: «У вас із собою?» Каже «так» й одразу відводить погляд. Тоді я кажу: «Або платіть 3 грн за проїзд, або виходьте», – розповідає пан Геннадій.

Є пасажири, каже пан Геннадій, які, забувши вдома свій пенсійний, купують квиток, бо бояться штрафів – 60 грн. Але є випадки, коли кондуктор зі сталевими нервами дає волю почуттям.

-Бачу, сидить старенька, років 80, бідно вдягнена. Пенсійний забула вдома. Пробачаю, бо розумію, що заплатити для неї навіть 3 грн – це вже складно, хіба ж проживеш на ту мізерну пенсію, та й зарплату. Але ж це так… Не для преси кажу, не пишіть цього, – сміється Геннадій Буймистренко.

«Сльозливі» мрії кондуктора

Геннадій Буймистренко вже має двох онуків – Вадима й Олександру. Малечі віддає весь післяробочий час.

-Я їх так люблю, словами не можу передати. Діти – це одне, а от онуки – це ще дорожче, – на цих словах у пана Геннадія з’являються сльози на очах.

Плаче кондуктор недарма: він чекає двох синів з АТО: обійняти їх – найбільша мрія батька. Обидва хлопці – старший Антон і менший Ярослав – із перших днів війни на сході України стояли на блокпостах і захищали українську землю від ворога.

– Чекали з дружиною і молилися – оце скільки днів моїх синів не було вдома, стільки на моїй голові сивих волосин. Погляньте, вона вся біла, – каже Геннадій Володимирович.

Туга за колегами

Кондуктор Геннадій сумує і за своїми колегами, які нещодавно звільнилися з роботи. За останні три місяці Чернігівське тролейбусне управління втратило 38 кондукторів. Із багатьма пан Геннадій працював роками і товаришував. Причиною звільнень він вважає запровадження новітніх технологій у роботі кондукторів – валідаторів.

-Нічого складного немає, просто незручно, особливо в час пік. От, бачите, однією рукою тримаєш його, постійно притримуєш, якщо людей багато – отак навіть притискаєш до себе, пройти ж не можна. І кнопки натискаєш. І тут же гроші тримаєш. Із талонами було значно легше працювати, – розповідає кондуктор.

А от Геннадій Володимирович новацій не боїться і готовий вчитися скільки доведеться. Навіть, наголошує, «коли тобі 64». Професію свою любить, за пасажирами сумує, коли має багато вихідних. І хоче працювати скільки, на скільки вистачить йому сил.

-Ви знаєте, за роки роботи я звик до цієї професії і не звертаю уваги на її нюанси. Я пишаюся тим, що працюю саме в Чернігові. Я народився на Кубані в Краснодарському краї, але з 1969 року, коли я переїхав, моє серце і душа оселилися в Україні, їй я давав присягу на вірність, – на патріотичній ноті кондуктор Геннадій Буймистренко прощається з нами і сідає у свій тролейбус, який встигли полагодити, поки ми вели душевний діалог.

Яна Титенок