Люди: про наближення Перемоги та бойові подвиги Володимира Бєлова

59701158_176092919998937_4596664675252305920_n

Ветеран Другої світової війни, полковник, 97-річний чернігівець Володимир Бєлов пройшов усю війну від початку і до переможного 1945-го.

Починав воювати 19-річним хлопцем-лейтенантом, який командував розвідувальним загоном на Західному фронті. Згадує, що з ним служили 32 представникиз різних республік Радянського Союзу. Були й дві дівчини – медсестра і телеграфістка, яких усі дуже оберігали.

У своєму поважному віці Володимир Митрофанович добре пам’ятає кожен момент війни. Ветеран пишається тим, що 1941-го він узяв у полон німецького офіцера, якого мовою розвідників називають «язиком».

“Ми вже чотири дні сиділи у засідці, щоб захопити цього німця. Погода була дуже тиха. А тієї ночі, коли ми почали діяти, здійнялася буря. Я тоді подумав, що навіть природа нам допомагає”, – згадує Володимир Митрофанович.59750498_1907328732706326_8445696980176338944_n

Вхід до землянки, де були нацисти, охороняли двоє солдатів, з якими розвідники швидко впорались.

“Була перша година ночі. Заходжу я до землянки, а там капітан спить. Далі – генерал. Я його розбудив і підняв, після чого цей офіцер заплакав. Ми його забрали і вели 20 км. Тоді в мене склалося враження, що він зрадів бути «язиком», бо це однозначно гарантувало йому життя. Адже ніхто не знає, якоїмиті можна загинути на фронті. Там кожному смерть дивилася в очі”,– завважує ветеран.

Коли розвідники повернулися із завдання, то віддали німецького генерала на допит, а самі пішли відпочивати. Та не встиг Володимир Митрофанович лягти, як його терміново викликали до керівництва.

“Заходжу в землянку до капітана, а той мені каже: «Там Жуков, зайди!» – Я й пішов. Маршал встав з-за столу, підійшов до мене, обійняв, поцілував і подякував за цінного полоненого. Мені одразу тут вручили першу нагороду – Орден Червоної зірки. Від Жукова я вийшов уже старшим лейтенантом”, – ділиться Володимир Митрофанович.59902849_652888528492999_1184653792436551680_n

Невдовзі 7 жовтня старлей Бєлов разом зі своєю ротою відкривав парад у Москві, куди його запросив Жуков.

Під час війни розвідник неодноразово зазнавав поранень. Одне з них – дуже важке у живіт – трапилося взимку 1942-го під Москвою. Тоді був сильний мороз, майже 52 градуси, ноги провалювались у товстий шар снігу.

“Уламок увійшов з одного боку, а вийшов з другого. Йти я не міг, адже все було розпороте і нутрощі могли випасти назовні. Тому дівчатам, що були в нашому загоні, довелося тягнути мене на плащ-наметі до медпункту”, – пригадує ветеран.

Після такої важкої травми командування запропонувало Володимирові Митрофановичу йти не на фронт, а викладачем у Київське військово-піхотне училище. Тут він командував ротою зі ста курсантів.

Але війна для нього не скінчилась. Тож, ледь оговтавшись від поранення, його разом з молодими курсантами відправили до Сталінграда, де він брав участь у легендарній битві. Тут було ще одне поранення, де військовому мало не відірвало вухо. Медсестра змусила командира полежати у госпіталі, поки не припиниться кровотеча. Але саме цієї миті…

“У підвал, де мені обробляли рану, увірвалася жінка, яка несамовито кричала. На руках у неї була маленька дівчинка, у якої з обох ніжок текла кров. Дитину одразу забрали і ампутували їй обидві ноги до коліна. Коли дівчинка отямилася від наркозу, почала одразу запитувати у медсестри, чи виростуть у неї ноги. Та не могла нічого відповісти, лишень стала на коліна перед дівчинкою і плакала”, – з болем згадує розвідник.59670572_317535608914899_7741353933116801024_n

У пам’яті Володимира Митрофановича добре закарбувався випадок, коли в одному із сіл мати 14-річного Олександра попросила командира розвідників забрати її сина до себе, адже той дуже хотів воювати. Відтак хлопця взяли відповідальним за харчування. Але він постійно просився піти в розвідку. І якось його мрія таки здійснилася.

“Ми заглибилися в тил до німців, десь кілометрів на 12, вийшли на узлісся й побачили невеличкий населений пункт. Потім я почув плач дитини, але спершу подумав, що це провокація ворога і таким чином нас хочуть заманити в полон. Але коли я впевнився, що це дійсно дитина, пішов туди. На місціпобачив мертву жінку, на грудях у неї – дитину, якій, мабуть, і двох років ще не було. Забрав малечу, віддав її Сашкові й наказав віднести в той населений пункт. Звідти він приніс мені розписку від 62-річної жінки, яка пообіцяла виростити дівчинку”, – ділиться враженнями від доброти людей ветеран.

Натомість з болем згадує Володимир Митрофанович той Чернігів, який він побачив після визволення міста від нацистів. Каже, що споруд майже не залишилось, а люди жили в землянках. Вулицями бігали тільки здичавілі кішки й собаки.59717721_340413059995647_3749141304173395968_n

Перемогу Володимир Бєлов зустрів у Австрії. Ветеран згадує, що 1 Травня, коли визволили Відень, о 6-й ранку його військо увійшло вмісто, але тамтешні жителі не спали. Люди повибігали на вулицю й просили танки зупинитись, але колона рухалась далі. Тоді австрійки лягли перед танками і влаштували живий затор.

59838263_842809926088680_2838127725070254080_n“Звісно, ніхто не став давити людей, техніка зупинилась. Жінки підбігли до нас і попросили зійти з танків. Я спустився. Одна з них обійняла мене і каже: «Дякую вам за звільнення нашого Відня від нацистських загарбників». І плаче, дякує за Перемогу”, – поринає у спогади Володимир Бєлов.

Володимир Митрофанович каже, що перемогти нацизм тоді допомогла дружба людей і взаємна підтримка. Адже лише в його роті були представники п’ятьох національностей, які завжди мирили між собою.

Скажімо, розвідники завчасно домовилися, що заходитимутьу визволене місто з переможною піснею, і нею буде саме українська народна «Розпрягайте, хлопці, коней!»

59767988_359998011314159_5328516940598083584_n

Спілкувалася Ольга Лазун

загрузка...

Login

Welcome! Login in to your account

Remember me Lost your password?

Don't have account. Register

Lost Password

Register