Позивний «Царь»: історія чернігівського кіборга, який переміг смерть

30629256_1930784996994944_7913839686580174848_n

Їх у нас уже понад 11 тисяч – Героїв російсько-української війни, що п’ятий рік поспіль не припиняється на території нашої країни: призовники, добровольці, кіборги. Про кожного бійця можна складати вірші, присвячувати їм пісні та знімати фільми, адже їхні подвиг і відвага, їхні життєві історії заслуговують на повагу, шану і пам’ять.

До вашої уваги – історія 26-річного чернігівця Вадима Бойка. Він був одним із тих, хто у 26 років пішов на війну добровольцем, щоб захистити країну, захистити своє місто, захистити свою родину.

День народження вагою в життя

Вадим Бойко народився у Чернігові. Закінчив колегіум № 11. Він – єдина дитина в родині. Після школи проходив строкову службу в спецпідрозділі «Барс» під Києвом. 10 квітня цього року Вадиму Бойку виповнилося 29 років.

Останні три роки свій день народження він зустрічає з особливим трепетом, адже три роки тому пізнав справжню ціну свого життя.

-Також для мене особливий день народження жінки, яка подарувала мені життя. Я ніколи не забуду 45-й день народження моєї матері Світлани. Це було 16 грудня, вона була вдома і чекала від мене дзвінка.

Мама була переконана, що я знаходився на військовому навчанні під Житомиром, а я в той момент ховався за стінами напіврозваленого Донецького аеропорту, цілий день ворог не припиняв вогонь і я не зміг привітати маму.

Наступного дня я набрав її номер, встиг сказати кілька слів і пояснити, що начебто вчора в мене розрядився телефон і через це я не зміг зателефонувати. І тут знову почався обстріл. Я мусив негайно вимкнути телефон, щоб мати ненароком не почула. Мені було важко в той момент слухати схвильований рідний голос. ВАДИМ_1

На війну Вадим Бойко потрапив за власним бажанням. Коли в Україні розпочалася Революція Гідності, він був на заробітках у сусідній Білорусі та спостерігав за кривавими подіями, які переживала його рідна країна, по телевізору. Та навесні, коли в Україні було оголошено про початок антитерористичної операції, він повернувся додому, щоб їхати на схід захищати кордони від ворога. Це був вчинок, гідний поваги.

-Коли я, перебуваючи в Білорусі, бачив по телевізору, як на Майдані палає БТР, як почали розстрілювати наших хлопців, я просто не міг повірити, що це насправді відбувається в нашій країні. Я був шокований. Потім я дізнався, що моєму знайомому прийшла повістка і він поїхав на схід.

Я повернувся додому і пішов до військкомату. У той час там розпочалася перша хвиля мобілізації, але мене чомусь не забрали. Під час другої хвилі мій телефон теж мовчав, а я все чекав виклику і спостерігав за новинами – в зоні АТО гинули мої друзі. І ось врешті коли розпочалася третя хвиля мобілізації, я сам пішов до військового комісара і запитав «Хіба вам не потрібні люди? Я хочу на схід, адже там мої друзі. Я йду туди добровільно. І він врешті сказав, що через три дні розпочнеться набір у 95-ту бригаду. Отак для мене розпочалася війна.

Схід зустрів кіборга палаючою землею

У зону проведення антитерористичної операції Вадим Бойко потрапив у складі 90-го окремого аеромобільного батальйону. Це формування створилося на базі 95-ї аеромобільної бригади і складалося лише з добровольців.

Спершу бійців формували на зачистку Донецька, але в той час розпочалося збройне протистояння між українськими силовиками та проросійськими терористичними угрупованнями. Обидві сторони намагалися встановити контроль за стратегічно важливим об’єктом – Донецьким міжнародним аеропортом. В аеропорту Вадим пробув цілий місяць і виходив звідти останнім.

Коли ми приїхали в аеропорт, було дуже страшно. Добирались ми туди на малоброньованому тягачі – на ньому мінімум броні і він легко прошивається з кулемета. Нас було 5 осіб, з нами купа речей і дві каністри бензину. Тобто, розумієте, що однієї кулі було достатньо, аби знищити нас. А куль там було дуже багато – я чув над головою їхній свист. Ми почали розвантажувати тягач, я вийшов із кулеметом і, коли я поглянув, що відбувається навкруги, мало не зомлів – земля палала, попри те, що лежав сніг і було холодно. І тут раптом розпочався обстріл – під кулями ми знімали з тягача наші речі – воду, їжу, генератори. ВАДИМ 2

Пили воду з калюжі та спали на бетонних плитах

У зоні АТО Вадим Бойко був кулеметником – він гасив вогняні точки ворога. Працював без помічника. Кіборг розповідає, що в той момент про власний порятунок жоден із бійців не думав – хлопці понад усе тримали оборону стратегічно важливого об’єкта – Донецького летовища.

– Сепаратисти нас дуже не любили, ми їх дратували, бо з нами вони нічого не могли вдіяти. Ми працювали єдиною сильною командою, ми прикривали один одного, захищали один одного, бо розуміли, що за кожним життям бійця стоять сльози матері, дружини, дітей. Там, на війні, ми бачили багато жаху, нам було страшно, але я завжди знав: якщо раптом щось станеться, мене прикриє мій бойовий товариш. Зараз з усіма побратимами ми підтримуємо зв’язок і вважаємося братами.ВАДИМ 3

Оборона зруйнованого старого і нового терміналів аеропорту тривала 242 дні. У тій кривавій бійні загинуло понад 100 українських солдатів. Захисник Донецького аеропорту Вадим Бойко розповідає, що кожного разу, коли він стояв із кулеметом у руках, його життя трималося на волосині, адже за такими, як він, полювали снайпери.

– Був такий випадок – поряд зі мною куля влучила у мішок із піском, осколок відлетів мені в обличчя. Я злякався, але мене не зламало це, адже я знав, що стою на власній землі і захищаю власну територію. І хто, якщо не я?

Вадимів 90-й окремий аеромобільний батальйон захищав Донецьке летовище протягом усього грудня 2014 року. Хлопці жили там у нелюдських умовах.

-Удень сніг розтавав, вночі температура повітря опускалася нижче 20 градусів. Ми лягали на холодні бетонні плити і спали. Спали в калюжах, адже обстріли починалися раптово і кудись сховатися не було часу. Та й ховатися не було куди – аеропорт був практично зруйнований. Бувало таке, що їли раз на день – якусь консерву, цього вистачало.

Страшенно хотілося пити, вода в нас була у дефіциті, до того ж, ще й замерзала, тому ми гризли лід, щоб хоч якось утамувати спрагу. Зізнаюся, що інколи доводилося пити з калюжі. Якось треба було виживати. Зрозумійте, що війна – це місце, де про комфорт не думаєш узагалі. ВАДИМ 4

«Тримайся, синку»

Вадим Бойко до останнього тримав від батьків у таємниці справжнє місце свого перебування. Мамі Світлані Валентинівні і татові Віктору Олексійовичу він говорив, що все ще проходить навчання на Житомирщині. Про участь у війні розповів уже перед дембелем.

– Коли я приїхав у відпустку додому, то розповів татові, що цілий рік я був у зоні АТО – Костянтинівка, Піски, Водяне, Опитне, Авдіївка. Також я зізнався, що цілий місяць захищав позиції Донецького аеропорту. Мій тато сказав мені «Тримайся, синку, ти мій герой». Пізніше тато розповів усе мамі. Коли зустрічали мене вдома, то всі плакали. Вадім_5

Ніколи не кажи «останній»

Військовослужбовці дуже забобонні люди. Коли йдуть на бойове завдання, ніколи не голяться, каже Вадим, бо це погана прикмета. Також вони ніколи не говорять слово «останній», є лише «крайній». У кожного солдата є й свої талісмани – у Вадима Бойка їх було два.

– Коли я пішов до військкомату, мама одягла на мене звичайний хрестик, але він мав незвичайну силу – з ним я пройшов усю війну на сході, я був у таких місцях, звідки живими мало хто повертається, я ж повернувся додому, слава Господу, без жодного поранення. Мамин хрестик врятував мені життя. Ще один оберіг, який живе зі мною навіть у Києві, – це дитячий малюнок. Коли ми були на війні, нам дітки передавали вірші, малювали малюнки. Я завжди тримав свій у кишені – на жовто-блакитному прапорі маленьку дівчинку з повітряною кулькою. З нею ми пройшли усю війну. ВАДИМ_6 Вадим_7

Ворог не може бути братом

Уже третій рік Вадим Бойко живе на мирній території України. Він працює у столиці та влаштовує своє життя. У будь-яку мить він готовий повернутися на бойові позиції української армії та вигризти перемогу у ворога.

-На війні загинув мій товариш Адам, він був у розвідці. Коли ми проводжали його в останню путь, я навіть не міг підійти, щоб з ним попрощатися. Ви навіть не уявляєте, як мені було боляче і важко. До Адама я ходжу тепер на кладовище, а чи пробачу Росію за все пережите горе і за тисячі смертей наших солдатів? Мабуть, ніколи. Це моя особиста думка.

Для мене вони ніколи не стануть друзями і братами, я не хочу більше з ними дружити. А якщо доведеться знову захищати кордони нашої країни, я однозначно піду. У мене, до речі, стоїть зібраний рюкзак із речами, лежить бронежилет і каска. Лише один дзвінок – і я буду на передовій. Люблю нашу країну, для мене вона найкраща, бо тут я народився.

І я дуже люблю наш Чернігів, хоч і працюю в Києві. Наше місто тепле, затишне, спокійне, тут у мене багато друзів і тут я відпочиваю душею.

А мріє Вадим, як і вся Україна, про перемогу у війні, про цілісність країни і про мирне небо.ВАДИМ_8

Яна Титенок

загрузка...

Login

Welcome! Login in to your account

Remember me Lost your password?

Don't have account. Register

Lost Password

Register