Люди

Життя в блокадному Чернігові та погляд на українську Перемогу очима журналіста Сєргєя Карася

У світлі подій, які вже більше року відбуваються в нашій країні, важко навіть уявити, що є вихідці з росії, які можуть любити Україну та її людей. Адже щоб заявити про це, треба бути сміливою людиною. Саме таким є гість нашої сьогоднішньої рубрики «Люди» Сєргєй Карась. До речі, відгукуватися на український варіант імені Сергій він категорично відмовляється. Мабуть, ім’я – єдине, що залишилось у нього від колишнього життя, яке стрімко змінилося після 2014 року. До речі, від російського громадянства він публічно відмовився.

Сєргєй Карась уже не перший рік живе і працює журналістом у Чернігові, тут він пережив і найтяжчий для нашого міста час, коли стародавній красень Чернігів російські загарбники руйнували і стирали з лиця землі. Тож як доводилося в той час і чи підтримує зв’язок із друзями та родичами з-за поребрика – в розмові з Сєргєєм Карасем.

Пане Сєргєю, як дізналися, що 24 лютого почалася широкомасштабне вторгнення?

Я мав прокидатися о 7-й ранку на роботу. Але замість цього прокинувся, здається, о пів на шосту від звуків далеких вибухів. Ввімкнув телевізор. Дізнався, що почалася повномасштабна війна.

Якими були перші думки – що робити, куди бігти і тому подібне?

Зателефонував своєму керівнику, запевнився, що на роботу ми сьогодні не виходимо. Потім розбудив дружину, пішли шукати якісь харчі. Тоді казали, що треба мати запас харчів і грошей щонайменше на три дні. Тож готівку вирішили не знімати (біля банкоматів уже були черги). Купили ковбасу, копчену щоку та якогось печива з баранками (на три дні нам вистачило б).

Як переживали обстріли та бомбардування Чернігова?

Наш район біля Березового гаю почали бомбардувати першого ж дня. Тож уже ніч із 24-го на 25-те лютого ми провели в підвалі своєї п’ятиповерхівки (за 5 років, що я в ній живу, я в підвалі жодного разу не був). Пам’ятаю, що перед початком повномасштабного вторгнення було доволі тепло. Тож у підвал одягнувся легко, але вночі змерз і вранці вдягнув ще одні штани, й до кінця облоги їх більше не знімав.

Якщо про психологію: під час обстрілів я написав «Підвальний цикл» віршів. Написання віршів і відволікало від тяжких буднів. А коли вдавалося вдень між обстрілами піднятися в квартиру, читав Ріка Ріордана (серію «Герої Олімпу»).

Чи вистачало їжі, води, потрібних речей, інформації про те, що відбувається?

Світло в нас вимкнули 11 березня, того ж дня зникла вода, опалення не стало раніше.

Подачу електроенергії нам відновили 6 квітня, воду – пізніше. Відповідно, більшу частину облоги ми були де-факто відрізані від цивілізації (телефони швидко «здохли», в сусідів було радіо на батарейках, але про Чернігів там говорили мало). Спробували десь 15 березня добігти до ЖЕКу-10, думали, що там хтось є чи хоча б є якась інформація, куди можна піти по воду, тощо. Але там було зачинено й жодного оголошення. По воду ходили спершу на Рокоссовського (зараз – Левка Лук’яненка) і Захисників України, коли вода зникла й там – на Десну (на «Переправу» та «за Політех»). Єдиним джерелом інформації в цей час для нас було ОБС («одна бабця сказала»).

Водовозка на нашому районі з’являлася, здається, два рази під час облоги (війна дуже подовжує відстані й ходити стояти чергу на Космонавтів було й безцільно: поки дійдеш, води вже не вистачить, бо розберуть місцеві, й небезпечно – бо навколо стріляли. З гуманітарки, пам’ятаю, одного разу зупинилася машина й швидко роздала хліб – 3 одиниці в одні руки, й одного разу до сусіднього будинку щось привезли й нам дісталися 4 помідори та 1 банка морквяного супу (рідкісно огидного, як на мій смак, але вибирати не було з чого).

Чи допомагав у той час хтось, чи підтримував?

Ми з сусідами за сходовим майданчиком намагалися одне одному допомагати. Тож частину того ж хліба та два з чотирьох помідорів ми віддали сусідам. Десь у 20-х числах березня, вже після руйнування мосту, зустріли Дмитра Дорошка (мій знайомий, чернігівський волонтер), який допоміг із продуктами. І намагалися з дружиною підтримувати одне одного.

Чи виїжджали кудись?

Ні. У січні 2022-го ми з дружиною відсвяткували п’яту річницю шлюбу й мали летіти на відпочинок до Чернівців (для обох нас це мав бути перший політ у житті). Але за кілька днів до того аеропорт Чернівців закрили та рейс скасували, тож замість польоту на захід України ми з’їздили на схід Чернігівщини – до Талалаївки (тієї, що колишній райцентр). Відтоді, тобто з січня 2022-го, я не був за межами Чернігова.

Машини в нас немає, отже під час облоги не було й можливості виїхати. Вже 4 квітня, коли вперше за три тижні вдалося трохи зарядити телефон, дізнався, що знайомі мені писали й були готові організувати евакуацію. Але це вже я з’ясував постфактум.

Як поверталися до більш-менш звичного життя після вигнання окупантів з нашої області?

16 березня окупанти влучили в наш будинок (на щастя для нас, не у наш під’їзд). Я тоді був у підвалі, але стояв біля дверей і, підозрюю, отримав легку контузію. А після закінчення облоги мене накрив (напевне) посттравматичний синдром. Під час обстрілів у квартирі лежали дев’ять примірників моєї єдиної книги: «Хроніки втраченого шансу: шлях суверенної демократії». Я розумів, що якби росіяни були трохи влучнішими, ці книги згоріли б разом із квартирою. Тож після закінчення облоги, щойно в Чернігові запрацювала «Укрпошта», книжки почав розсилати в бібліотеки міст-героїв Бучі та Охтирки, та разом із листами з проханнями допомогти Україні воротареві Орестісові Карнезісу (він тоді грав за французький LOSC), гравцю німецького «Шальке 04» Ральфу Фарманну, у аргентинський «Рівер Плейт» і навіть в адміністрацію штату Яп Федеративних Штатів Мікронезії. На жаль, точно знаю, що до Бучі та Охтирки мої листи з книгами не дійшли. Й оскільки жодної відповіді не отримав і з ФШМ, Німеччини, Аргентини та Франції, гадаю, всі мої книги, які, як я боявся, могли згоріти в Чернігові, насправді втратилися десь у нетрях «Укрпошти». На роботу я вийшов у червні. Напевне, з того часу можна казати про якусь нормалізацію.

Є моменти нині, які вас нині дивують чи обурюють у людях, у ситуаціях? Адже багато пережили і такого вже не має бути… Чи має бути якось інакше, ніж є…

Багато чого. Наприклад, у 2022-му році я ходив і, якщо дозволить здоров’я, то й цього року піду на Бобровицю допомагати волонтерам «Бо можемо!» розбирати завали, на які окупанти перетворили будинки чернігівців. А в цей час у моєму дворі, який, здається, не ремонтували з моменту побудови будинку в 1970-х, міська влада вкладала новий асфальт і облаштовувала парковку.

Або, пам’ятаю, як на минулорічну (хоча цьогоріч ситуація повторилася) Вербну неділю бачив просто натовпи людей, які виходять із храму на честь Новомучеників і сповідників російських упц московського патріархату (це храм на Левка Лук’яненка, навпроти магазину «Сіверський»). Буквально за 50 метрів росіяни, яких благословив патріарх Кіріл, у школу влучили. А чернігівці досі ходять до московського патріархату. І нічого, нормально…

Як ви змінилися після 24 лютого?

Гадаю, став жорсткішим і більш прямолінійним.

Яким вам вбачається майбутнє України? І якою, на вашу думку, має бути українська Перемога?

Із мене як, напевне, й з більшості українців, поганий прогнозист. Ще 23 лютого 2022-го я не вірив, що повномасштабна війна почнеться, бо це було не логічно. Пам’ятаю, наприкінці лютого ми бігали по нашому району та збивали вказівники на будинках (тоді закликали робити це для маскування). Один із них акуратно не знявся й просто розсипався. З під’їзду, над яким знімали цей покажчик, вийшов дідок: «Нічого, хлопці, після Перемоги я краще зроблю». Навіть тоді, у лютому-2022, здавалося, що Перемога близька. Зараз квітень-2023, і скільки до Перемоги – знає хіба що Залужний.

Якою має бути Перемога? Україна в її міжнародно визнаних кордонах: від Донецька та Криму до Ужгорода та Львова.

Що перше зробите після Перемоги?

Не думаю, що після Перемоги одразу прийде розуміння, що це Перемога. Тож, гадаю, просто видихну.

І до речі, чи вирішилася ваша ситуація з українським громадянством?

Ні. З січня 2019-го я маю право на українське громадянство. Ще у листопаді 2020-го я подав усі необхідні документи для отримання українського громадянства. На жаль, реалізувати це право я не можу досі.

У березні 2022-го я записав відео, в якому відмовився від російського громадянства: https://www.facebook.com/serj.karass/posts/pfbid02joNYDWkrg5fAPCnfBJT1DiJvuJ4yrXDDN9Kz5ggBvEn8TSHzkxAuHjhyPgu2VPQal?__cft__[0]=AZUxY3kIh9XBGyVydLyAc1zJ9fDcqYS4NCRx97u0kTIGr1wCDHgLcTq3zf7u8bfwxEQUF1BqYJ_qr0OTvpGOq4ipGgGsxVUFZiR5q3F5bT-rhvdXmokrGEWr2RGLdr_xvSY&__tn__=%2CO%2CP-R (воно у закріпленому допису на моїй сторінці). За публікацію цього відео у «ВКонтакте» мою сторінку там заблокували за рішенням російської прокуратури. Але офіційна позиція Офісу президента: до кінця воєнного стану президент не розглядатиме прохання про надання та припинення українського громадянства  (щоправда, це не завадило панові Зеленському надати українське громадянство подружжю Невзорових і позбавити громадянства частину ієрархів упц мп)…

Чи спілкуєтеся з родичами в Росії? Якщо так, то чи розуміють вони вас?

У 2020 році мої батьки разом із сестрою вирішили поїхати в окупований Крим. Щойно я про це дізнався, сказав їм: якщо вони туди поїдуть, це означає, що вони від мене відмовилися. Вони поїхали.

Після початку повномасштабного вторгнення вони щось писали. Коли в нас зняли облогу, я дав знати, що живий. Але більше ми не спілкуємося. У перші дні вторгнення, в лютому, мені писали кілька колишніх колег та одногрупників. Я просив їх виходити на пікети чи хоча б підписати антивоєнну петицію. Наскільки мені відомо, на пікет ніхто не вийшов (чи хоча б підписали петиції – не знаю). А після того як закінчилася облога Чернігова й у нас зникла щоденна гарантована небезпека, писати мені перестали. Тож зараз фактично ні з ким зі свого російського минулого я не спілкуюся.

Спілкувалася Ірина Осташко

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv

Ще статті по темі

Back to top button