У травні-червні 2014 року під час боїв під Слов’янськом загинуло багато військовослужбовців контрактної служби довоєнної підготовки. Особливо дісталося 25-й дніпропетровській десантній бригаді. У червні 2014-го загинув і один з бійців, життя якого було тісно пов’язане з Черніговом.
Максим Коваль народився 4 серпня 1987 року в узбекському місті Учкудук. Коли йому було 10 років, батьки переїхали до України: спочатку в місто Донецьк (де Максим закінчив 5-й клас), а з 1998 року – до Чернігова. Тут Максим навчався в ЗОШ № 6, а з 1999 року – у ЗОШ № 35. Навчався добре, але найбільше захоплювався спортом.
Після закінчення 9 класу в 2001 році вступив до промислово-будівельного ліцею № 18. Як і більшість хлопців того часу був призваний до лав української армії. Максим мріяв служити в десантних військах, але через травму в дитинстві це було неможливо.
Після демобілізації Максим пішов працювати за спеціальністю, але свою мрію він так і не покинув. Через деякий час записався на контрактну службу – тут вимоги були нижчі, тому йому вдалось почати службу у складі Дніпропетровської повітрянодесантної бригади. У 2008-2009 роках воював у складі миротворчої місії в Косово.
У 2009 року вступив на заочну форму навчання до Київського військового інституту, а у 2012 році взяв участь у міжнародному конкурсі військово-професійної майстерності «Універсальний солдат», у якому посів третє місце.
Після анексії Криму в березні 2014 року він у складі зведеного підрозділу був направлений до міста Артемівськ для охорони стратегічних об’єктів. Потім були бої під Слов’янськом.
19 червня його підрозділ було направлено у район Ямполя.
Збереглось інтерв’ю одного з побратимів Максима, який був свідком його загибелі.
«Вранці висунулись колоною, в якій першим ішов танк, за ним решта техніки йшла парно, першою парою йшли дві БМД (бойова машина десанту), в 3-й парі йшла наша БМД – 1В119 «Реостат». У нашому екіпажі було п’ять чоловік: капітан Прищепа Роман Вікторович (царство небесне), старший сержант Коваль Максим Олександрович (царство небесне), я – молодший сержант, старший солдат Воленко Антон Дмитрович – водій-механік, і мобілізований старший солдат Івченко Роман Альбертович – кулеметник, якого навіть не зачепило в цьому бою. Спочатку ми йшли біля техніки. Потім комбат Прищепа наказав усім сісти на «броню».
Щойно надійшов наказ: «На броню!», ми піднялися, сіли і… не минуло навіть хвилини – вибух пролунав спереду нашої машини, нас підбили… Я уцілів, оскільки сидів ззаду, за баштою, й осколки пролетіли повз мене.
Комбата поранило в шию. Водієві-механіку відірвало руку. Коваля – хвилею скинуло вбік… щоправда, це все я дізнався пізніше. Мене оглушило – контузило. Бій тривав. Вибухи. Свистіли кулі. Я крикнув: «До бою!» — напевно, мимохіть. Зістрибнув із машини в бік лісосмуги і почав вести бій. Відстрілювався і навіть попрямував углиб лісу, притискаючи противника.
Оглянувся й зауважив, що наші хлопці відходять для перегрупування сил і подальшого наступу. Зрозумів, що мені теж треба відходити.
Повернувся. Обійшов нашу підбиту БМД, почув голос свого друга Макса: «Сергію, допоможи мені!» Оглянувся і побачив, як він лежав, напівсидячи, опершись чи то на кущ, чи то на дерево, я точно не пам’ятаю. І ніби завмер у такому стані. Я підбіг і побачив, що у нього тільки рухалися руки і голова. Зовнішнім оглядом крові не виявив, але вона могла текти під одяг.
Мені дуже хотілося йому допомогти. Я нахилився і запитав: «Що з тобою, Максе?» Він мовчав. Я подумав, що у нього контузія, адже він просто мовчки сидів. Тоді запитав: «Де болить?» Він відповів: «Не знаю». Оглянувши його детальніше, на плечі в одязі побачив дірки, характерні для осколкового поранення.
Розстебнув йому бронежилет, для перевірки наявності поранень під ним. Оскільки зовнішнім оглядом ран не виявив, застебнув бронежилет назад. Дістав ампулу буторфанолу і зробив укол у ліве плече. Почав кликати фельдшера: «Док! Док! Медика сюди!». Крім того, я ще відстрілювався з автомата.
Підбіг медик. Щойно він нахилився над Максимом, не встигнувши ще нічого зробити, як його прострелили. Все це відбувалося в якісь секунди, що я навіть не встиг хоч щось сказати, і… в цей же момент куля пробила мені край каски і розлетілися тактичні окуляри, які були на ній – поцілили в лоба над лівим оком… Кров залила мені все обличчя.
Напевно, від несподіванки я ще схопив автомат і почав стріляти. І в ту ж секунду мене прошили ще чотири кулі – в спину! Зайшли в ліву лопатку і по діагоналі пішли по тілу. Тоді я знепритомнів і впав. Це була робота снайпера.
У мене потрапили чотири 9-міліметрові кулі, пошкодили праву лопатку, пробили праву легеню, печінку, лімфовузол, ребра, зачепили хребет.
Коли впав на землю, думав, що помер. Навколо все було білим. Напевно, знепритомнів на якийсь час. Коли опритомнів, побачив поруч руку Макса. Розуміючи, що в мене стріляли, усвідомлював, що не виживу… Я потряс його за руку і сказав: «Максе, мене вбили… всього прострелили!», на що не було жодної реакції.
Він був зовсім поруч. Доклавши великих зусиль, я намагався підняти трохи голову і побачив – Макс убитий. У голову! Напевно, з тих же патронів пробили каску. Просто… жорстоко розстріляли… Він був мертвий…»
На прохання сестри загиблого (яка на той час проживала з батьком у Донецьку), Максим Коваль був похований у місті Донецьк. Пізніше родина переїхала до міста Чернігова.
Указом Президента України від 15 липня 2014 року № 593 старший сержант Максим Коваль був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України.
19 червня 2015 року, в роковини його загибелі, на будівлі Чернігівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 35 було відкрито меморіальну дошку пам’яті земляка. Така ж дошка з’явилась у жовтні 2015 року на фасаді професійного будівельного ліцею, де він навчався.
Читайте новини ЧЕline у соціальних мережах Вконтакте та Facebook.
