Чи був шанс у Донбасу навесні 2014 року?

Зараз на тлі чуток про проведення найближчим часом виборів на окупованих територіях Донбасу в середовищі вимушених переселенців та громадських активістів різко активізувалися розмови про те, що два роки тому Донецьк і Луганськ київська влада просто кинула.

Чи так це і були передумови для перетворення цих двох нерівнозначних обласних центрів в «центри опору київської хунти» спробуємо розглянути якомога неупереджено.

Датою перемоги «російської весни» на Донбасі можна сміливо вважати 6 квітня 2014 року, коли під улюлюкання багатотисячного натовпу «активістами руської весни» було захоплено будівлю Донецької обласної державної адміністрації та Луганського управління Служби Безпеки України.

І навіть не сам факт захоплення — ту ж Донецьку ОГА захоплювали вже вдруге — важливий був факт відмови Києва від силового варіанту звільнення адміністративних будівель та фактичний перехід місцевої міліції на сторону мітингувальників. Хоча сили і засоби були — у Донецьку сидів Ярема зі спецназом 3-го полку, а в Луганську — Наливайченко з бійцями з 8-го.

Не можна сказати, що це була усвідомлена позиція Києва, хоча у «владних коридорах» не було особливої ​​зацікавленості в жорсткому утриманні Донбасу: електорат там був явно анти-майданний, бізнес інтересів теж не було (а ні для кого не секрет, що весь бізнес тут контролювався місцевими олігархами і лідерами Партії Регіонів Рінатом Ахметовим і Олександром Єфремовим).

З приводу настроїв загальної маси добре демонструє приклад місцевих «Евромайданів». Хоча в тому ж Донецьку і були багатотисячні мітинги за єдність України, які не могли не проходити без санкції Ахметова, який на той момент розраховував зіграти роль посередника між новою київською владою і регіоном. Фактично той же нечисленний донецький «євромайдан» носив молодіжно-протестний характер без серйозної медіа підтримки та без виразних і головне зрозумілих для більшості населення гасел.

У той же час «антимайдан», мітинги якого проходили практично паралельно мав чіткі установки — надія на більш високі російські зарплати і пенсії та боротьба з олігархами — підігрівався страхом перед «бандерівцями» і «Правим Сектором». І цей протест був явно недооцінений донецькими елітами, як і російський фактор та ступінь розпачу маргіналізованих елементів. Адже всі роки незалежності регіон був відданий Києвом фактично «на відкуп» олігархам, які абсолютно ігнорували економічні труднощі людей, зосередившись на добуванні надприбутків.

Підсумком цього стала фактично зруйнована і наведена в убоге становище інфраструктура невеликих міст і селищ. А відсутність перспектив створювало сприятливе середовище для криміналу. Такий стан справ тривав аж до весни 2014 року, в той час як практично по всій країні розруха 1990-х років уже була в тій чи іншій мірі ліквідована.

Розуміючи що він втрачає регіон, 20 травня 2014 року Ахметов ініціював досить запізнілу акцію відчаю «За мирний Донбас», коли заводські і автомобільні гудки повинні були символізувати неприйняття силових методів самопроголошеної «Донецької народної республіки». Але після появи 12 квітня «зелених чоловічків» в Слов’янську це було вже не важливо …

Підводячи певний підсумок можна говорити, що «жителі Донбасу» несуть колективну відповідальність за перетворення їх регіону в зону бойових дій. Просто абсолютна більшість жителів обрали позицію пасивного вичікування або байдужості до суспільних справ, яку можна позначити словами «аби не стріляли», які на нинішньому етапі трансформувалася в «ми за мир».

Характерно в цьому відношенні ситуація з двома великими містами Донецької області — Краматорському і Маріуполем, які навесні — влітку 2014 років зо три — чотири місяці перебували під владою «Донецької Народної республіки». І перейшли вони під українську владу не в результаті зміни «донбаської ідентичності» або партизанської війни, а після зміни загальної ситуації на фронті.