Мало хто знає, що ще до створення Сил Спеціальних операцій у складі Збройних сил України була одна частина, яку можна вважати родоначальницею – 140-й центр сил спеціальних операцій.
Центр був сформований у 2007 році на базі 8-го окремого полку спеціального призначення в Хмельницькому і був дуже невеликим – за штатом усього 70 офіцерів (солдатів не було взагалі).
Завдання бійців: ведення засадних дій, проведення нальотів у тилу противника, проведення диверсій на об’єктах інфраструктури супротивника, а також організація та керівництво партизанським рухом на території противника або на території, тимчасово окупованій ворогом.
Однак через відсутність виразної військової стратегії та потенційного противника військове керівництво планувало залучати бійців нового центру для закордонних операцій у рамках місій ООН, зокрема, наприклад, і для боротьби з піратством.
Початок протистояння на Донбасі гостро поставив необхідність застосування спецназу. Було кинуто в бій і 140-й центр. Щоправда, мало хто розумів, як конкретно треба використовувати настільки штучних бійців, тому влітку 2014 року командування використовувало їх щонайменше як армійський спецназ.
Певна річ, виконуючи такі невластиві функції, підрозділ зазнавав втрат, причому через обмежену чисельність складу вкрай болючих. Так, чотири особи загинули під час невдалої операції (фактично розвідки боєм) у районі Первомайська 24 липня 2014 року.
Приблизно за 4 кілометри від Первомайська рейдова група вийшла на велику колону терористів – двоє «Жигулів», два автобуси «ПАЗ», мікроавтобус «Газель» і джип (усього приблизно 70-80 осіб) у процесі завантаження. Командир групи ухвалив рішення, користуючись чинником несподіванки, знищити противника.
Однак далі сталася типова для тих боїв нестиковка – не маючи надійного зв’язку та почувши звуки бою, до району зіткнення висунулася група підтримки (перебувала за декілька кілометрів для забезпечення евакуації): БТР-80 і неброньований вантажний «Урал» із кулеметом ДШК, у кузові якого були чотири бійці Центру – два досвідчені і два резервісти.
У перші ж хвилини бою головний БТР піддався масованому обстрілу – три колеса були на шматки розірвані, проте екіпаж не постраждав. Але неброньованому «Уралу» дісталося значно більше – машина була просто зрешечена і тільки дивом могла рухатися.
Група прийняла рішення повертатися, попри ризик бути захопленими на відкритому просторі. Евакуювати всю групу було фактично нічим – до найближчого блокпоста було десять кілометрів.
«Наші побратими з «Омеги» вислали до нас мікроавтобус із якимись відчайдушними волонтерами, які працювали на передовій. Там була дівчина-медик».
Але навіть тут на передовій врятувати поранених не змогли – не було ні реаніамобіля, який міг доставити поранених до Харкова, ні готових до вильоту вертольотів. Поки розгортали вертоліт, який ішов по іншому завданню, поки вантажили двох, які залишилися на той момент у живих, поранених, було пізно….
Була ще безліч інших операцій, які на сьогодні залишаються секретними і, думаю, навряд чи ми дізнаємося деталі в найближчі кілька десятиліть.
