Повномасштабне вторгнення російських військ на нашу територію стало випробуванням для всіх. На щастя, бойові дії оминули чимало населених пунктів Чернігівщини, зокрема у Сновській громаді. Але місцевим жителям все одно доводилося важко. Як виживали і чого найбільше прагнули в той час – у розповіді старост.
Олександр Артюшенко, староста Тур’янського старостинського округу
Коли всі дізналися про повномасштабне вторгнення, наш округ Тур’янський, мабуть, як і всі українці, був дуже стривожений. Люди були знервовані, налякані. Першим питанням постало, як зорганізувати людей.
У нас був зв’язок із старостою із сусіднього села Тихоновичі, так і дізналися, що на територію Сновщини і заїхала колона рашистів. А через наше село проїжджала колона танків і військової техніки. На щастя, все було тихо. Звісно, люди були налякані і стривожені, що буде далі. Потім минуло трішки часу і з’явилися проблеми з хлібом, бо мости були зірвані на Чернігів і поставок із Чернігова чи Києва не було. Місцевий хлібозавод, щиро вдячні йому, як міг, так і допомагав людям вижити. У нас був хліб за талонами через великий ажіотаж. Ми були вимушені зробити такий крок, щоб трішки стабілізувати ситуацію.
Сусіднє село Єліне розташовується за чотири кілометри від кордону з росією. А від нас, від Тур’ї, – 15 кілометрів. У тому селі також були перебої з хлібом, але вирішували це питання, довозили разом з іншими продуктами. Це важко було робити, логістика була зовсім тугувата. Тобто, що могли, те й робили. Цукор завозили і продавали, макарони десь діставали. Їздили до Сновська, де що було, то привозили. Тобто виживали, як могли. В кого у селі якісь запаси були – то на своїх харчах жили. Ситуація була тривожна та складна.
Також їздили по молоко до сусіднього села Тихоновичі, що від нас на відстані 12 кілометрів. Там колгосп раніше був. Через те, що логістика порушилася, молоковози по молоко не приїжджали. Тож керівництво підприємства вирішило допомогти людям: роздавали спершу молоко безкоштовно. Але ж треба було платити заробітну плату працівникам, та й ситуація потроху стабілізувалася, то молоко вже почали продавати. Спочатку по 5 гривень за літр, а потім по 10. Люди були задоволені. Оце два тижні, як ми перестали возити це молоко. Бо ситуація нині вже більш-менш нормальна.
Зараз, слава Богу, логістика трішки покращилася. Відкрився ще один наш магазин. У час повномасштабного вторгнення півтора місяця один тільки місцевий магазин працював.
Нині логістика налагоджується, але ціни піднялися на все. І асортимент товарів не такий широкий, як до вторгнення був. Трішки скрутніше, ніж було. Підприємці наші кажуть, що зараз на базах у Чернігові не так швидко скуповуєшся, як раніше. Доводиться вишукувати певні товари, не все є.
У перший місяць нашої ізоляції не було виплат, пенсій і субсидій не було. Нині все налаштувалося, тому вже більш-менш ситуація нормальна. Можна так сказати, що ми відбулися легким переляком. Але було тривожно, бо спостерігали, як запускали ракети з території росії, і літаки летіли, тим паче, що до Сновська вороги заїжджали, і мер наш був у полоні. Було тривожно, ми не розуміли, що буде завтра. І сьогодні тривожно, бо війна не закінчилася і триває.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Без довіреностей і недорогий сегмент: особливості купівлі-продажу нерухомості на Чернігівщині в умовах воєнного стану
Олена Недвига, староста Кучинівського старостинського округу
Усі дуже боялися, спершу паніка була. Воєнних дій у нас, на щастя, не було, лише чули відгомони боїв, боялися і молилися, до церкви всі ходили. Просили Бога, щоб зупинив війну і щоб до нас не зайшли загарбники.
Хліба не було в нас. Не вистачало всім, то робили все для того, щоб розподіляти по-чесному. Ділили по пів булки чи по булці на людину, коли як. Примітно, що люди одразу стали суттєвішими, ділилися між собою – хто молоком, хто іншими продуктами чи речами. Допомагали одне одному.
Але були й негативні моменти: з магазину все повитягували – цукерки, консерви, приправи, нічого не було. Це наші люди так боялися, що скоро взагалі нічого їсти не купимо. Постачальники теж боялися їхати до нас у село.
Не виплачували два місяці пенсії, то було сутужно. Приходили люди і казали, що вже хліба немає за що купити. Молоко ми збирали, люди своє приносили і допомагали нашому Сновську.
Чоловіки згуртувалися в групу, яка стежила за громадським порядком. За цю групу відповідав Павло Солодовник. І молодь, і старші люди активно долучалися, чергували до ранку. Ходили по точках, попереджали, щоб самогон не продавали. І дійсно, тоді людей напідпитку поменшало. Також завдяки групі «Правопорядок» в селі не шастали мародери.
Тож пережили той час із Божою милістю, нічого страшного, на щастя, в нас не сталося.
Хлопців наших сільських, майже 30, забрали до війська. А були й такі, що свідомо й добровільно самі йшли захищати Батьківщину. Деякі наші односельці – на передовій, у найгарячіших точках воюють.
Боронежилети потрібні були, дякуємо обласному депутату Олександру Якубіну, він допоміг. Після вигнання ворогів із нашої землі волонтери привозили нам гуманітарну допомогу, ліками допомагали, продуктами. Ми вдячні всім, але всіх благодійників зараз і не назву. Міська рада гуманітарну допомогу привозила від В’ячеслава Чауса. То роздавали переселенцям і родинам, члени яких воюють. Павло Солодовник залучав волонтерів, щоб допомогу людям привозили.
Ірина Осташко
