Придесення колишнього Козелецького району являє собою цікаву у історичному плані місцину зі значною концентрацією літописних міст часів Київської Русі. Це і вже згадувані нами у попередніх матеріалах Городець Остерський (сучасний Остер), Моровійськ (сучасне село Морівськ). Між тим поряд з ними існувало ще одне літописне місто – Лутава. Село з такою назвою існує у складі нинішньої Деснянської громади Чернігівського району. І тут, на перший погляд, нібито не існує ніяких проблем з локалізацією. Ось, будь-ласка, є Лутава літописна, а на її місці Лутава сьогоднішня. Але не все так просто як здається спочатку. І Лутава князівських часів знаходилася точно в іншому місці, хоч і не дуже далеко від нинішньої. Пояснимо читачам загадку ще одного літописного міста Чернігівської землі.
Мовою літописної хроніки
Лутава являла собою прикордонне місто-фортецю Чернігівського князівства, яке прикривало південно-західні межі Чернігівської землі. Південніше Лутави починалася територія сусіднього Переяславського князівства, і першим оборонним форпостом його був вже згадуваний нами Городець Остерський.
Перша згадка про Лутаву міститься в Іпатіївському літописі під 1155 роком у контексті проведення тут князівського з’їзду (снему), на якому тодішній київський великий князь Юрій Долгорукий замирився зі своїми супротивниками. Цитата:
«Тоді ж Юрій пішов на збір з Ізяславом з Давидовичем і з Святославом з Ольговичем, і там зібралися вони, коло [города] Лутави. Тоді ж Юрій дав Ізяславу [город] Корчеськ, а Святославу Ольговичу — [город] Мозир, і, уладившись там із ними обома, він пішов у свій Київ».
Власне міста Придесення слугували частими місцями проведення князівських з’їздів, оскільки географічно знаходилися буквально на перетині трьох князівств: Київського, Чернігівського та Переяславського. Крім Городця та Моровійська не була винятком у цьому плані і Лутава. Через три роки після першої згадки вона знову стала місцем проведення чергового зібрання давньоруських князів. Цитата з літопису за 1158 рік:
«Тоді ж і зібралися в [городі] Лутаві Ізяслав [Давидович], і Святослав Ольгович, і син його Олег, [і син] Ігор, і Всеволодович [Святослав], і Володимирович Святослав. І пробували вони у великій злагоді три дні, і [дали один одному] дари многі. Тоді ж саме послали вони послів своїх у Галич і до [города] Володимира, повідомляючи про свою злагоду, і що Бог [їх] поєднав [і] хрест чесний. Ті ж, довідавшись, що брати у злагоді, також не поїхали».
Остання згадка у літописі про Лутаву міститься під 1174 роком, коли разом із сусіднім Моровійськом вона була захоплена та спалена військом князів Ростиславичів під час їхнього походу на Чернігівське князівство:
«У той же рік почав війну Олег Святославич. Він послав [послів] до шуринів своїх, [Рюрика, Давида і Мстислава Ростиславичів], і повів їх на брата свого Святослава [Всеволодовича] на Чернігів. І, прийшовши, Ростиславичі та Ярослав [Ізяславич] попалили [городи] Лутаву і Моровійськ».
Достеменно невідомо як швидко відновилася після цього погрому Лутава як укріплений населений пункт. В історичних документах давньоруського періоду вона більше не згадується, хоча пізніше спливає у документах XVI століття як прикордонна фортеця.
Результати археологічних досліджень
Отже, літописна Лутава ототожнюється з городищем, залишки якого (дитинець міста) виявлені на узвишші (9–12 м) на закінченні мису (2х1 км), утвореному вигином русла річки Десна й руслом її невеликого припливу Лутавки, що впадає в Десну й омиває мис з півдня, між селами Карпилівка (за 3 км від нього розташоване сучасне село Лутава) і Короп’є Деснянської громади Чернігівського району (у географічному плані це за 60 км на південний захід від Чернігова та близько 12 км на північ від Остра). Городище Лутави має оваловидну форму – 150х90 м. У ході розкопок тут виявлені сліди укріплень (протягом XIX-XX століть їх повністю знівелювали оранкою). Культурний шар городища XII-XIII століть має яскраво виражений міський характер (у тому числі пошуковцями знайдено фрагменти плінфи, дрібні уламки горщиків, шматки шиферу). З північного заходу до дитинця прилягав відкритий посад (близько 8 га). На річці існувала, за твердженням В. П. Коваленка, пристань, що з’єднувалася з дитинцем захищеною валами дорогою.
Як визначається справжнє місцезнаходження Лутави
В. П. Коваленко, О. П. Моця та В. М. Скороход у своєму матеріалі «Чернігівська ділянка «Шляху Мономаха»» відзначають, що у сучасному селі Лутава не виявлено жодних слідів давньоруських археологічних пам’яток. На відміну від городища між сусідніми Карпилівкою та Короп’єм, де було відшукано багатий археологічний матеріал. Точно локалізувати місцезнаходження давньої Лутави дозволили ряд досліджень, зокрема проведені С. Одинцовою та О. Шапошніковою (1948 рік), В. П. Коваленком (1983 рік), О. В. Шекуном (1985 рік), А. Л. Казаковим (1989 рік) тощо.
Але були і хибні версії. Зокрема, рядом вчених доволі довгий час помилково локалізувалося місцезнаходження Лутави на місці городища біля сусіднього села Виповзів. Втім, подальші докладні археологічні дослідження дозволили аргументовано спростувати цю версію. Тут важливими були дослідження Виповзівського городища, проведені А. Л. Казаковим у 1989-1990 роках. Нові дослідження, проведені на Виповзівському комплексі у 2009-2010 роках В. М. Скороходом, показали, що це городище, засноване в останній чверті ІХ століття, у першій половині Х століття переживає погром, який супроводжується сильною пожежею, після чого городище незабаром відроджується, але назавжди втрачає своє значення, про що свідчить різке скорочення площі посаду. Відтак його тотожність з літописною Лутавою стає проблематичною і спростовується дослідниками.
Вже згадувані нами В. П. Коваленко, О. П. Моця та В. М. Скороход доходять слушного висновку про залучення письмових джерел для вирішення проблеми локалізації літописної Лутави. На допомогу тут приходять письмові джерела XIV-XVII століть, частина з яких одночасно згадує і Виповзів (у складі Остерського староства Великого князівства Литовського), і Лутаву (на кордоні Московії), що, на думку вчених, не дозволяє змішувати ці топоніми і переконливо вказує на карпилівське городище у якості решток літописного міста Лутава.
Насамкінець, який висновок можемо зробити зі всього написаного вище? Місцезнаходження давнього населеного пункту не завжди може точно співпадати з новим поселенням, незважаючи навіть на абсолютну тотожність. Це точно свідчить про відсутність легких шляхів у історико-археологічних дослідженнях і вимагає від науковців критичного ставлення до нібито очевидних тверджень. У той же час проблему точної локалізації дозволяє вирішити залучення великої кількості різних джерел: археологічних, писемних тощо. І ситуація із Лутавою тому вірний приклад.
Андрій Подвербний
