Межа здорового глузду і початок маніпуляцій: баталії в заповідному фонді

gMlFM3R6oZk

Території ПЗФ і мисливські господарства, здавалося б, речі несумісні і принципово антагоністичні. Але це тільки в очах нинішнього міського обивателя, який отримує інформацію про проблеми дикої природи із зомбоящика, від усіляких навколоекологічних паразитів або ж від журналістів-початківців, які навіть лося від оленя не відрізняють.

Але ж так було не завжди. Як же все насправді? Чи такі вже непримиренні інтереси, цілі й завдання заповідників, заказників, а головне – ландшафтних парків, та інтереси мисливських господарств. Розглянемо проблему з кількох ракурсів, а головне – на практиці сьогоднішніх українських реалій, у яких одержаний результат, коли до справи беруться чиновники, майже завжди не відповідає задуманому. Тобто задумано було одне, як правило – святе, потрібне й архіважливе як для народу, так і для природи, а отримали потьомкінське село і протилежність задуманому. Чому? В Україні причин для цього вистачає, і вони типові в усіх сферах, але головні причини – некомпетентність і корупція, а в галузі охорони природи на перший план виходять політиканство і дешевий популізм. Додайте до цього різноманітні афери, коли під благими намірами «зберегти для майбутніх поколінь» прикриваються примітивні меркантильні цілі переділу територій, а останніми роками й екологічний рекет. У підсумку практично повний обвал у природно-заповідній справі.

Але я хочу зачепити головну проблему територій ПЗФ – нерозуміння політиками й чиновниками питання сумісності або навіть збігу цілей, завдань, способів і методів їх досягнення об’єктами ПЗФ і мисливськими господарствами. Отже, з якою метою створюються об’єкти ПЗФ?

Ділянки суші та водного простору, природні комплекси та об’єкти ПЗФ виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища (із преамбули до Закону «Про природно-заповідний фонд України») .

Ось тобі й маєш, а хіба головні цілі ведення мисливського господарства не збігаються із задекларованими? Хіба мисливські господарства ставлять собі за мету порушити природне розмаїття ландшафтів, скоротити генофонд тваринного або рослинного світу, не підтримують балансу тваринного світу, не проводять або заважають державним структурам проводити моніторинг навколишнього природного середовища? Де? У якому господарстві ви бачили таке, щоб єгері і мисливці бігали по господарству й вистрілювали співочих пташок, виловлювали червонокнижних тварин або викошували рідкісні види рослин? А може, мисливські господарства мають на меті вибити впродовж одного сезону всіх оленів або козуль у своїх угіддях і нічого не залишити майбутнім поколінням? Нічого такого! Досягнення максимальної оптимальної чисельності диких тварин за збереження балансу всіх видів – це найперше завдання мисливського господарства. А що пропонують самозвані «екологи» з КЕКЦа (і майже досягли цієї мети)? Перетворити заповідники та заказники на розсадники для вовків, лисиць, єнотоподібних собак і сірих ворон через повну заборону на відстріл цих шкідливих хижаків на територіях ПЗФ. Нагадую, для харчування тільки одному вовку на рік потрібно приблизно 30 косуль! То що важливіше для ПЗФ і країни загалом: один вовк чи 30 косуль? У відповідь від «кексу» ми чуємо: йому начхати, чим країна буде вовків годувати, це проблеми мисливських господарств, а йому цікава (проплачена) доля вовка. Стривайте, а якщо вовки з лисицями все з’їдять у заповідниках, що вони далі їстимуть, може, з голоду помруть? Де там, вони вийдуть у мисливські господарства, у села – й уся країна годуватиме вовків, розведених завдяки Борейку в ПЗФ. То хто справжній захисник екологічного балансу тварин – мисливського господарства, що підтримують баланс між хижаками та їхніми жертвами за допомогою відстрілу зайвих хижаків і полювання на надлишки дичини в межах науково обґрунтованих і затверджених лімітів та норм відстрілу, чи служби об’єктів ПЗФ і диванні екологи, яким абсолютно однаково, скільки на тих територіях ПЗФ вовків або косуль, бо від цієї чисельності їхня зарплата ніяк не залежить. Так, шановні читачі, я особливо наголошую, якщо для єгерської служби зовсім не байдуже, скільки в їхніх угіддях оленів – 50 чи 70 голів, скільки господарство отримає ліцензій – 2 чи 8, то адміністраціям заповідників і ландшафтних парків на це абсолютно байдуже, навіть якщо на цій території залишиться 5 оленів.

Усілякі вигадки про те, що адміністрація заповідників і ландшафтних парків життя готова віддати за досягнення цілей, прописаних у законі про ПЗФ, не більше ніж совдепівські казки про самовідданих міліціонерів, готових віддати життя за правопорядок на наших вулицях. Немає економічної зацікавленості – немає сенсу рвати душу за оленів із козулями. А ось у єгерської служби така зацікавленість є, більше порядку в угіддях – більше звіра, вищий ліміт відстрілу, вищі доходи господарства, вища зарплата. І не тільки цього року, а щоб і на наступний сезон залишилося. Як цього досягти? Усе давно прописано в книгах із мисливствознавства – науково обґрунтована біотехнія із правильною збалансованою підгодівлею, збереження розумного балансу між хижаками та їхніми жертвами, як і між усіма видами; дичерозведення (де це необхідно й виправдано) і регулярна охорона угідь із жорсткою, безкомпромісною боротьбою із браконьєрством. На жодному об’єкті ПЗФ, де мені випадало бувати, адміністрація цих об’єктів повною мірою цих заходів не виконувала або й узагалі не виконувала.

Прикладом може бути Міжріченський регіональний ландшафтний парк, розташований у Козелецькому районі Чернігівської області. Понад два роки в зазначеному РЛП немає жодного співробітника адміністрації, тобто жодної роботи адміністрація парку не проводить, зокрема немає й охорони від браконьєрів! Водночас на території парку досягнуто оптимальної чисельності основних видів мисливських тварин завдяки тому, що мисливськими господарствами, розташованими в межах парку, проводиться повний комплекс заходів із відтворення й охорони дичини. Отак, парку фактично немає, а справа його живе і процвітає, номінальний ворог ПЗФ (як нам доводить Борейко) – мисливські господарства, – фактично виконують за службу парку всю його роботу. Ще б пак, 8 мисливських господарств, приблизно 25 автомобілів, під 50 людей охорони – єгерів, мисливствознавців і директорів (зазначимо: на пристойній зарплаті), повне забезпечення пальним і фінансування на біотехнічні заходи і це на території приблизно 130 тис. га. Мільйони і мільйони витрат небюджетних або народних грошей, водночас полювання у ПЗФ цим 8 мисливським господарствам заборонено! Ви запитаєте, навіщо приватним мисливським господарствам так витрачатися – охороняти й годувати території ПЗФ, на яких їм полювання заборонене ?! А це і є доказ збігу інтересів ПЗФ і мисливських господарств. Суть у тому, що, по-перше, ці угіддя ПЗФ мисливські господарства отримали в користування за часів дії нормального Закону про ПЗФ (до 21.01.2010 р.), коли полювання в господарських зонах ПЗФ ще було дозволене. По-друге, і це найважливіше, звичайні угіддя мисливських господарств, де полювання сьогодні дозволене, тісно межують, а подекуди й переплітаються з угіддями ПЗФ, а звір, як відомо, дуже схильний до міграції. Уявімо собі таке, що мисливські господарства кидають цю дурну роботу й ідуть із територій ПЗФ, у господарствах починається облавне полювання і звір під пресом людей і собак переходить у спокійніші угіддя ПЗФ (залишені без єгерів). Часом цей перехід становить усього лише 3-4 квартали, а там на звіра чекають браконьєри й вовки. Браконьєри не влаштовують гучних облавних полювань, б’ють звіра по-тихому. Поки звір повернеться у свої мисливські господарства, його 25-50% поляже в безгоспних ПЗФ. Навіть коли була адміністрація в Міжрічинському РЛП, то це всього 3-4 співробітники на мізерному фінансуванні, з 1 автомобілем, із браком пального, які ніяк не могли впоратися з браконьєрством на такій колосальній площі. У чому вони, власне, і не були матеріально зацікавлені.

Ось ми і підійшли до головного, так званого конфлікту інтересів ПЗФ та мисливського господарства – полювання на диких тварин. З одного боку, нинішні кабінетні батьки ПЗФ, далекі від життєвих реалій, заперечують будь-яке полювання на територіях ПЗФ, з іншого боку, основою ведення мисливського господарства є науково обмежене полювання. Чи таким уже непримиренним є це протиріччя, чи можна знайти консенсус і хто кому має поступитися? Пропоную повернутися до витоків – а що таке полювання? Не в розумінні істеричного інфантила, який весь час повторює: «Вбивці, вбивці, ату їх!». А з погляду закону «Про тваринний світ», «полюванням вважається вид спеціального використання тваринного світу…», «до спеціального використання об’єктів тваринного світу належать усі види використання тваринного світу, які здійснюються з їх вилученням із природного середовища». Ось так просто – вилучення із природного середовища, і не ріже слух, і жодних тобі вбивць. До того ж є різні цілі, методи й обмеження цього вилучення.

До речі, для порівняння: любительська риболовля, як і полювання, належить до спеціального використання об’єктів тваринного світу, але ніхто з нею не бореться на територіях тих же РЛП. Навпаки, любительська риболовля як один із найпоширеніших видів відпочинку наших громадян відповідає завданням РЛП. Отже, рибу ловити на території РЛП можна, і це називається ефективним відпочинком, а полювати – не можна, це вбивство? Коли і хто навішав ці ярлики? Чому, в чому різниця? І любительське полювання, і любительська риболовля – спеціальні види використання тваринного світу з вилученням об’єктів із природного середовища. А може, риба – неповноцінний об’єкт тваринного світу, а може, вона мовчазна, тому її не так шкода?

Нагадаю, заборона полювання у РЛП була не завжди. До 21.01.2010 року, поки політикан Томенко через екологічний популізм із подання пройдисвіта Борейка не проштовхнув зміни до закону про ПЗФ, у господарських зонах РЛП полювання було цілком законною справою, і жодні популяції від цього не страждали, і екологічний баланс зберігався, і люди активно відпочивали, займаючись улюбленою справою. До речі, згадані зміни від Томенка/Борейка ніким із профільних фахівців не обговорювалися, це була звичайна афера, проштовхнути під шумок зміни до Закону «Про полювання та мисливське господарство», ухвалених того самого дня. Нам підсунули на обговорення законопроєкт про мисливське господарство, а законопроєкт про ПЗФ приховали. То чому ми не можемо повернутися до старого, перевіреного і логічного? Яка така велика й мудра мета лежить в основі повної заборони відстрілу диких тварин на територіях РЛП? Що це за дика маразматична примха, якщо тварина на території РЛП, то її мають з’їсти вовки або бродячі собаки, а якщо ця сама тварина вийшла за територію парку в мисливські угіддя – будь ласка, стріляйте в неї. Ми за що боремося – за конкретного оленя чи за загальний екологічний баланс на певній території?

А може, ви вважаєте, якщо не проводити полювання, то щороку чисельність мисливських видів неухильно зростатиме й досягне чисельності антилоп гну в заповіднику Нгоро-Нгоро? Де там. Спробуйте посадити картоплю і не збирати її поточного року, наступного року підсадити ще і знову не збирати. Думаєте, ви за п’ять років зберете п’ятикратний урожай?

Який баланс тварин на території РЛП ми зможемо зберегти, якщо не будемо регулювати чисельність через вилучення зайвого приплоду окремих видів, насамперед хижаків. Не треба бути професором біології, щоб знати, що вовки та лисиці розмножуються краще, ніж усі інші види – їхні жертви, тим більше в умовах великої кількості їжі, як то в РЛП, і без участі людини баланс буде порушено вже за 2-3 роки. Але якщо хтось думає, що на територіях РЛП слід регулювати суто чисельність хижаків, той глибоко помиляється. І лосі, і благородні олені, а особливо кабани в разі перевищення їх оптимальної чисельності для цієї території можуть завдавати значної шкоди і порушувати екологічний баланс, саме той баланс, збереження якого є мало не основним завданням створення РЛП.

Тож і регулювання чисельності, і вибіркове лімітоване полювання ніяк не суперечать цілям РЛП, що, власне, і було зафіксовано в Законі про ПЗФ до 2010 року, і підтверджено практикою багатьох європейських країн.

Володимир Нижник

загрузка...

Login

Welcome! Login in to your account

Remember me Lost your password?

Don't have account. Register

Lost Password

Register