Дід не для того воював, щоб я у підвалі сиділа: Наталія Орлова – про війну, волонтерство та Перемогу
Чернігів – місто-герой. Це офіційне звання, яке наше місто отримало за свою звитяжну боротьбу. Під час повномасштабного наступу Чернігів став щитом для всієї України. А захистом для воїнів Чернігівщини стали волонтери, які з перших днів стали тилом для наших бійців і забезпечили їх усім необхідним.
Однією з тих, хто обрав шлях волонтерства в найтяжчі для міста часи, є Наталія Орлова. До 24 лютого жінка жила щасливим і мирним життям. Утім, путінська армія її від цього звільнила. Прокинувшись зранку 24-го від вибухів, жінка зрозуміла, що вона має допомагати.
– Перше, про що хочу запитати: яким для вас було 24 лютого?
Ще 23-го ввечері мені було неспокійно. Чоловікові також. Тому ми вирішили, що 24 і 25 наша дитина до школи не піде. Подумали, що хай краще посидить удома ці два дні, аби всім було спокійніше.
24-го мене розбудив чоловік: «Почалася війна, нас бомблять». По обіді 24 лютого я написала свій перший волонтерський пост – збір коштів на ліки для наших захисників. Тоді збір закрили переважно друзі. Ми поїхали до аптеки, закупили все необхідне й одразу відвезли хлопцям.
– Оцей пост, написаний 24 лютого, ви назвали першим волонтерським, тобто саме війна привела вас до волонтерського способу життя?
Раніше я не займалась волонтерством. Інколи лише брала участь у доброчинних акціях – передавала дітям цукерки, допомагала фінансово. А глобально – ні.
– Сьогодні ви – потужний волонтер, робота якого надзвичайно важлива для наших захисників. У яку мить ви відчули, що іншого варіанту немає, і єдиний правильний шлях – волонтерство?
Коли нам на третій день прилетіло в сусідній будинок і дитина ввечері боялася засинати, бо дім буде здригатися (у нас дуже похитнувся будинок, хоча, слава Богу, в нас тільки шибки в під’їзді повилітали), тоді для мене не було взагалі питань. І мій дід не для того воював, щоб я сиділа в підвалі десь.
Іншого варіанту ми навіть не розглядали. Чоловік мене запитував: «Ти хочеш виїхати?», я відповіла: «Якщо я виїду, то собі не пробачу». Так і вирішили залишатись. Якщо разом, то до останнього.
– Ваш чоловік також волонтер?
І чоловік, і син. Ми разом починали все це: я з сином у перші дні ходила в аптеки та магазини, скуповувалися. Чоловік забирав нас, ми фасували це всі разом і потім розвозили. Спершу син їздив разом із нами, а потім він залишався вдома, бо треба було приймати волонтерські вантажі: прийняти, вивантажити, скласти. Він це все робив. Син також їжу готував на нас, на хлопців із ТРО.
– Який день за час активних бойових дій на Чернігівщині був для вас найстрашнішим?
Напевне, Господь береже мою психіку: я все сприймала доволі спокійно. Кожен вибух для мене був ще більшим зосередженням на тому, що я роблю. У мене не було оцього відчуття, що я заклякла. Я не клялка. Я розуміла, що треба робити більше, більше, більше.
Я відчувала, що більше я вкладаю, то ближче нам до тиші.
– Коли в Чернігові стало тихо і всі почали оглядатись навколо, де все було зруйновано, що тоді відчули ви?
Під час активних бойових дій я не дивилася фото та відео руйнувань, загиблих. Я просила, аби мені їх не показували, мені не хотілося цього бачити. Чому? Бо мені потрібна була холодна голова, щоб я далі могла наполегливо працювати. У мене друзі, чоловік запитували, чи хочу я подивитися, я відповідала, що не можу.
Коли стало тихіше, я зрозуміла, що роботи ще більше. Люди повертаються, в багатьох людей немає будинків, місто хоче знову почати жити. І треба працювати, треба допомагати. Треба і тут, і там встигати.
– «І тут, і там встигати» – це про наших захисників у гарячих точках?
Ця тиша, яку ми маємо в Чернігові, – примарна. У нас, так, не чутно, але кордони, схід, південь – там пекло. І якщо на кордонах трішечки, можна сказати, спокійніше, але все одно всім їм треба багато допомагати. Про них не можна забувати.
– Ви говорили, що відчували завершення активних бойових дій на Чернігівщині. Чи відчуваєте ви завершення повномасштабної війни?
Зміни мають відбутися в людях. І вони вже відбуваються: дедалі більше молоді долучається, долучаються студенти, діти, немолоді люди. Населення нарешті розуміє, що вони впливають на наближення Перемоги. Люди розуміють, що всі об’єднуються і починають самі долучатися. Нарешті почали розуміти: якщо інші працюють, то, ймовірно, і ми можемо.
Якщо ми продовжимо рухатися такими темпами, то полегшення ми відчуємо, можливо, восени. Скажімо, у жовтні – листопаді.
Лише від нас залежить, коли ми почуємо омріяне «ми Перемогли». Кожен це розуміє і кожен докладає максимальних зусиль, аби наша країна нарешті перестала здригатися від болю.
У постійній боротьбі не варто забувати, що Незалежність здобувається великою ціною. І саме її ми зараз платимо.
З Днем Незалежності, рідна Україно!
Спілкувалась: Таліна Тарасенко