Рубрика «Люди»
«Виш» – доброволець, справжній воїн, який пройшов найгарячіші точки українсько-російської війни. Він змалечку знав, чого насправді варто чекати від «сусідів», і що за справжню незалежність доведеться воювати. Вашій увазі невеличке інтерв’ю із сіверським захисником. Про його шлях: від дитинства в одному з сіл Чернігівської області – до спецоперацій у тилу ворога.
Народився я в маленькому селі, що на півночі Чернігівщини. Місце особливе, красивее: ліс, річка, все як у книжках. Класичне дитинство. Мама працювала вчителькою, тато був механіком у колгоспі, потім водієм на приватному аграрному підприємстві. Мене змалечку привчили до праці. Влітку город, сінокіс, допомога по господарству. Хто з села, той чудово розуміє про що я. Але попри фізичну працю було багато свободи. У дитинстві ми з хлопцями будували халабуди в лісі, лазили по деревах, уявляли себе козаками чи повстанцями. От і науявляли… У мене завжди була тяга до історії. Навіть коли вчителі не надто старалися, я сам шукав книжки, читав, копав. Цікаво, що Росія тоді в школі нам подавалася як старший брат, як визволитель. А мене вже тоді це бісило. Бо навіть у дитинстві я відчував цю історичну фальш.
Тобто, ще тоді була підозра, що щось не так?
Так. На уроках історії нам казали: «Ми всі один народ», «Росія наш союзник». Але у мене дід воював у Другу світову й часто розповідав, як «союзники» поводилися. І коли я слухав його й порівнював із тим, що нам казали в школі, то картина не складалась. У шостому класі я вперше прочитав про УПА, а десь в дев’ятому вже мав у голові свою альтернативну до офіційної історію.
Коли і чому ти вирішив іти на війну?
Після 24 лютого. Як і для більшості українців тоді все стало на свої місця. Я не міг сидіти вдома. Це не був своєрідний патріотичний імпульс, я відчував, що зобов’язаний щось робити. Пройшов відбір, пішов добровольцем у підрозділ, який займався розвідкою й спеціальними операціями. І вже за кілька місяців ми були на Донеччині.
Що найбільше врізалося в пам’ять з перших днів на фронті?
Мабуть, тиша… Дуже дивно, але тиша перед першим боєм. Це найбільше запам’яталося. Стоїш, дивишся в темряву, знаєш, що там ворог, що він теж чекає. І в ту мить ні страху, ні героїзму, просто концентрація. Як у спорті перед стартом. А потім – бах, і ти вже в іншій реальності.
Ти брав участь в Курській спецоперації. Можеш поділитися деталями?
Можу, але трохи. Одне можу сказати точно, це було надто складно. Ми працювали в тилу ворога, на глибину понад 30 км. Мета – зірвати логістику, вивести з ладу комунікаційні вузли. Умови пекельні, постійна зміна локацій, спостереження, закладка вибухівки, повернення. Найстрашніше це не бій, а коли ти дуже близько від ворога, а тебе не помічають. Тоді навіть дихати важко.
Як вдавалося зберігати самоконтроль в таких умовах?
Своїм хлопцям я завжди кажу: головне не втратити голову. В прямому сенсі також, до речі. Рятують молитва, гумор і дисципліна. Був кумедний момент, коли вночі з хлопцями неподалік від ворожих позицій співали «Стефанію». Ворог, гадаю, навіть не зрозумів, що то було таке. А загалом в тонусі тримає раціональна віра в те, що ми робимо. Ми чітко усвідомлюємо, за що боремось.
Про звільнення Харківщини можеш пару слів розказати?
Це було дещо раніше і дійсно це було щось! Блискавична операція. Все було сплановано до дрібниць. Було чітке відчуття, що ми повертаємо своє. Люди тоді виходили, плакали, обіймали нас. Ті моменти – це найбільша нагорода.
Яка зараз ситуація на фронті, як ти її власне бачиш?
Не буду брехати, обстановка складна. Ворог постійно адаптується, постійно вчиться. Техніки в нього багато. І дуже багато особового складу, який русня не шкодує. Відправляють сотнями на забій. Ворог дуже сильний. Але й ми не ті, що були два-три роки тому. В позитивному сенсі.
Що думаєш про можливе перемир’я? Чи віриш в те, що буде мир?
Я реаліст, тому всього не буду говорити, що думаю. Перемир’я дійсно можливе. Але я не вірю в повне завершення війни. Якщо зупинитися зараз – це значить дати ворогу час на відновлення. Ми не хочемо вічної війни, але і капітуляції не буде.
Що б ти сказав тим, хто ще не в армії?
Кожен має свій фронт, не всі мають бути з автоматом. Але кожен має бути на своєму місці: хтось воює, хтось волонтерить, хтось робить дрони, хтось лікує. Я нормально ставлюся до чоловіків, які цивільні і не на фронті. Головне, щоб були корисними і не були осторонь. А про бичків бороданів із ресторанів, які курять кальяни під москальські пісні, не хочу навіть говорити. Не словами з такими говорять.
Що для тебе Україна?
Це наша матір, яка чекає вдома. Це брат, який загинув… Це хлопці з підрозділу, які закривають тебе в бою. Це рідна вулиця в моєу селі, це ми всі.
