Їй 21. Навчається на магістратурі за спеціальністю «українська мова та література», викладає трьом учням, любить футбольну команду «Шахтар» й Україну.
Юля Пилипенко – дівчина з невеличкого села на Чернігівщині. Мало хто знає, що десь по Новгород-Сіверській дорозі за сосновим лісом причаїлось село Покошичі. Але Юлю і за межами села багато хто знає.
Повномасштабне вторгнення в Україну змінило життя мільйонів українців, Юля не стала винятком. Тепер вона уособлює в собі справжню донатну культуру. Бо стільки, скільки робить ця дівчина для майбутнього України, на жаль, не роблять навіть деякі депутати. Але зараз не про них. Сьогодні я познайомлю вас зі справжньою українкою, яка ніколи не втомлюється, не скаржиться і досягає значних результатів, попри свій молодий вік. Юля успішно закрила вже понад 13 зборів.
Юлю, розкажи про своє дитинство? Де навчалася і чим захоплювалася?
Я була звичайною дитиною, як усі зараз. Навчалася в школі, грала на фортепіано, співала. Любила своїх бабу й діда, їла в них малину й терту моркву з цукром.
У 9 класі я вступила до ЧОНЛ. У школі я багато їздила на конкурси музичні, кожна перемога й статуетка вдома на фортепіано точно була знаменною та важливою. У ліцеї цю нішу забрали наукові конференції, тренінги, лекції, всі виступи там точно знаменні таважливі.
Завдяки мамі, яка вирахувала коефіцієнти вступу (не знаю, як вона це зробила, геніальна жінка), я вступила на бюджет доТаврійського національного університету. Про нього мало хто знав тоді, бо він тільки встиг вибратися з російської окупації в Криму та переїхав до Києва.
В університеті ми своїми руками з нуля будували органи студентського самоврядування. Усі процеси тільки почалися, тому ми стали тими, хто почав будувати в ньому життя. Спершу я була керівницею Культурного департаменту, потім Головою Студентської ради інституту філології та журналістики, виконувала обовʼязки Голови органів студентського самоврядування. За той час наша команда ініціативних і дурних змогла створити гуртки, систему самоврядування, організувала роботу й співпрацю з адміністрацією, навчилася творити круті речі в онлайні, побудувала всередині ОСС потужну структуру й силу-силенну важливих заходів. І мітинг навіть встигли організувати. Власне це були неймовірні роки, сповнені постійної роботи й зростання.
Про що мріяла?
Спершу хотіла працювати в банку, потім хотіла бути вчителькою, мільйонеркою, бізнесменкою, співачкою. Насправді я не памʼятаювже жодної мрії, мені видається, ніби життя до повномасштабного вторгнення не було. Памʼятаю тільки якісь загальні відомості.
Як змінилося твоє життя після повномасштабного вторгнення?
Я не на фронті. Якщо я не на фронті, я працюю в тилу так, аби допомогти фронту на 100%. Дуже дивно жити своє життя, коли хтось чомусь за нього помирає. Дивно виправдовуватися «економічним фронтом», коли першими стрічають ворога ті, хто віддає за Перемогу і кошти, і здоровʼя, і життя.
Мені не потрібен був поштовх. Я просто або на фронті, або йому допомагаю. Поки що допомагаю.
Пам’ятаєш, на що був твій перший збір? І яку загальну суму за цей час ти зібрала?
Минуло майже два роки, уже й не згадаю, на що збирала першим. Бувають збори снайперам чи розвідці, які я взагалі не можу оголосити в соцмережах і шукаю виходи, аби закрити якимось іншим шляхом. Відкриваю банку й збираю серед чатів у телеграмі, розсилаю близьким, знайомим, друзям, ті, у свою чергу,підключають різні канали і так закриваємо.
Сума вже більше ніж мільйон. Бо тільки за останні кілька місяців на фронт поїхали автівки за 300, 200 й 100 тисяч.
Скільки всього зборів уже вдалося закрити?
Саме моїх приблизно 13 — це зазвичай автівки, ремонти, камери нічного бачення, зарядні станції, тепловізори, рації. І було дуже багато ініціатив на підтримку зборів знайомих. Тобто я брала збір і добивала його своїми активностями в сторіз.
Багато зборів ти закриваєш у соціальних мережах. Дуже часто спостерігаю розіграші за донат на твоїй сторінці. Розкажи, будь ласка, докладніше про такий спосіб донатів?
Для них є кілька причин. Просто збирати кошти — це часто довго й нудно. У мене дуже невеличка авдиторія в інстаграм, якщо я просто публікуватиму банку для збору, то навряд щось закрию. Розіграші щоразу іншого формату допомагають мені втілювати творчі пориви, знаходять нових людей для донатів, а ще залишають памʼять про війну й свій у неї внесок.
Наприклад, розіграш книжок дав можливість комунікувати з видавництвами та дотичними до читання сторінками. Вони репостять — приходять нові донатери. І це вже не просто книга з книгарні, а памʼять. І це вже не просто збір, а збір, що закриється швидше з новими донатами.
Розкажи, чим ще займаєшся, окрім зборів?
Я – волонтерка, smm-менеджерка державного Центру стратегічних комунікацій SPRAVDI, мережі колівінгів для проактивної молоді «Вільний» і проєкту добровольця ГоспітальєрівМишка Адамчака «Моя мотокраїна».
Яка мета цих проєктів? Яка твоя роль у них?
SPRAVDI — державний Центр стратегічних комунікацій. Наше завдання — відстежувати російські фейки й пропаганду, в цікавих форматах розкривати українцям правду. Я відповідаю в команді за комунікацію в сторіз, спілкування з інфлуенсерами та блогерами, за співпраці й колаби на сторінках, інколи пишу дописи зі своїми улюбленими форматами — в жартах пояснюю важливу інформацію чи надихаю рядками на дії для України.
Проєкт «Моя мотокраїна: відомі українці рекомендують» створив Мишко Адамчак, музикант і доброволець Госпітальєрів. У період між ротаціями він реалізовує цей проєкт. Відомі люди разом із ним їздять на байках Україною й показують памʼятки культури. Я долучилася як smm-менеджерка до нового сезону — ми також будемо показувати знищені росією памʼятки.
Як ти почала працювати в цих проєктах?
На «Вільний» потрапила так. Я звільнилася з усіх проєктів і шукала собі щось цікаве. Мені вже було нудно працювати з меблями, одягом і т.д. Хотіла чогось незвичнішого. Знайшла вакансію, подаласяостанньою й мене відібрали. З командою вже встигли підкорити Петрос і побувати під землею:)
Історія зі SPRAVDI найцікавіша. Вона про нетворкінг і важливість людей. Колись я працювала в студії танців. Ми шукали тренерку з напрямку Vogue. Чомусь так тоді співпраця й не склалася, але інстаграми залишилися. Одного разу Віка запросила мене на день народження. Там я познайомилася з Андрієм Лісовим, раніше він був комунікаційником у фонді Притули. Пише мені: «Ти ж смм? Диви, яка вакансія». І потім відбір у кілька етапів і я вже не знаю, що робитиму без цього проєкту. Люблю його й свою керівницю Іру Лесишин.
Як ти все це встигаєш?
Ніяк, я не встигаю)
Але мені нема на що жалітися. Кожен із цих проєктів — про Україну й для неї. А кожен мій крок заради України, хто я — справа другорядна.
І наостанок дай кілька порад для наших читачів.
Я пораджу читачам знайти себе в цій війні. Не себе як класного спеціаліста, танцівника чи музиканта. А людину, яка зможе дати чітку відповідь на запитання: «Що я роблю заради перемоги». Бо (це сумно, так) просто підтримувати економіку недостатньо. Просто працювати — мало. Можливо, прийти на вихідні плести сітки. Можливо, доєднуватися до великих волонтерів маленькими внесками, як кейс «Тиловики Азова».
Що більше ви зараз зберете на дрони, то більше наших людей не загинуть, коли йтимуть у розвідку. Що більше буде якісних турнікетів, то більший шанс зберегти життя пораненим. Що більше автівок, то мобільніші та швидші воїни у виконанні задач.
Волонтерів дедалі менше, війни дедалі більше. Прапорів на кладовищах із кожним днем на десяток більше. Це помирають наші люди заради України. Шукайте себе в цій війні. В України немає нікого, крім нас.
Усі охочі можуть долучитись до зборів для ЗСУ на сторінці Юлі в Instagram за ніком – shakhtsr_girl
Спілкувалась Оксана Замятіна
