Сьогодні в рубриці «Люди» ми поговоримо з дівчиною, яка постійно танцює й усміхається, чиї очі світяться щастям, хоча пережили чимало сумних і болючих подій. Йдеться про людину, яка все своє свідоме життя прожила в Криму, але була змушена полишати рідний край і починати життя спочатку далеко від дому. Сьогодні ми познайомимо вас з Мариною Лукіянчук.
Дитинство в Криму, українська школа і діаспора
Я все своє свідоме життя прожила в Криму, хоча мої батьки родом із Вінниччини, дитинство я провела там (третій клас включно). Оскільки батько мій військовий, то його перевели до Криму і ми переїхали з ним. Один рік мені, моїй сестрі та мамі довелось пожити окремо, тому що в Криму не було української школи, а російської ми не розуміли і було важко навчатися. Пощастило, що діаспора з Канади профінансувала відкриття першої української школи там і ми переїхали до батька.
Перша «любов», проблеми з колінами та життєва мотивація
У Криму я почала займатися художньою гімнастикою. Це було моє перше серйозне хобі і моя любов. Але через велике навантаження в мене почалися проблеми з колінами, тому довелось припинити тренування.
Спорт для життя мені дуже багато дав. Я була постійно відмінницею: закінчила школу із золотою медаллю, університет із «червоним» дипломом. Як відомо, таким людям дуже важко даються поразки в житті, але мене спорт навчив програвати.
Дипломатичні мрії і трагедія всього життя
Далі я вступила до університету в Києві, на факультет міжнародних відносин (англійська й арабська мови). Зараз не можу уявити, як я могла обрати арабську з урахуванням того, що я дівчина, а в тих країнах не визнають жінок, ще ж і збиралася бути дипломатом…
У столиці я познайомилася з дуже цікавими людьми. Багато мріяла – хотіла бути дипломатом, а також тренером із художньої гімнастики. Але життєві обставини розставили крапки над «і».
На третьому курсі університету померла моя мама. І в мене змінилися погляди на все те, що я роблю. Коли вступала, то мала ідеалістичні погляди – була впевнена, що стану дипломатом і так далі… Згодом я зрозуміла, що в нашій країні дуже важко представляти ту дипломатію, якої нас навчали в університеті.
А категорично відмовилася від цієї ідеї. Тоді коли в мене помирала мама, вона була онкохвора… На той час ми їй оформлювали пенсію, але цілий рік не могли отримати грошей, бо в управліннях ніяк не могли розібралися, хто повинен їх виплачувати – Сімферополь чи Київ.
Я за той рік стільки надивилась, що зрозуміла – ніяк не хочу бути залежна від держави.
Чернігів, соціальні танці й уроки довіри
Коли я потрапила до Чернігова, то пішла на соціальні танці для психологічного розвантаження. Але протанцювавши п’ять місяців, у колективі я не отримала того, чого хотіла. Тому вирішила піти з танців, але партнер, із яким я там танцювала, вирішив відкрити таку студію та запросив мене як викладача. Я ж мала певний спортивний досвід.
Зараз ці соціальні танці дуже популярні за кордоном, там їх танцюють із дитячого віку, їх навіть не вчать, вони закладені у їхній культурі. Ці танці впливають гарно на здоров’я, людина може психологічно розвантажуватись, забувати про всі проблеми. Під час танців ми вчимося довіряти і так далі.
Життя без депресій, батько-супермен і лікувальні танці
У мене є три аспекти, якими я пишаюся. Це мій батько – людина, яка для мене є завжди прикладом. Попри будь-які важкі ситуації, він завжди знаходить вихід і ніколи не опускає руки, бореться з системою влади і є прикладом того, що не буває безвихідних ситуацій.
Тому другий аспект, яким я пишаюся, є те, що в мене не буває ніколи ситуацій, які мене вганяють у депресію чи заганяють у рамки незрозумілості. Я знаю, що завжди можна у всьому розібратись, навчитися і так далі. І третій аспект – це ті люди, які в мене займаються танцями. Я реально пишаюся, якого результату вони досягають у танці. Вони ставлять собі планку і йдуть до мети. Хтось – високу, хтось – меншу, але все одно докладає зусиль.
Якщо сказати, про що жалкую, то це про втрачений час. Тому що в мене був такий період, у 2008 році, коли померла моя мама, я тоді дуже багато часу витрачала ні на що: бувало таке, що нічого взагалі не робила, була постійно в депресії, пошуках і так далі. Мене з того стану витягнули книжки. Але, можливо, і не варто ні про що шкодувати, тому що життєві обставини зробили мене тією, якою я є зараз. Але за ті шість років, думаю, можна було встигнути зробити більше корисного.
Про те, за яких обставин, чому потрапила саме до Чернігова, які перепони зустріла на своєму шляху та що вона думає про наше місто – дізнаєтесь у другій частині інтерв’ю. Крім того, Марина Лукіянчук розповіла цікавий випадок із свого дитинства.
Далі буде.
Наталі Солодовник
