Ольга Шестак разом із чоловіком виховують дев’ятьох діток. Хоча біологічно для них вони не рідні, проте з перших днів у цій родині хлопці та дівчата називають їх мамою і татом.
Ця велика родина вже понад рік живе в селі Деснянське Понорницької ТГ. Наразі в цій громаді живуть 356 внутрішньо переміщених осіб, які через війну були змушені покинути рідні домівки та шукати прихистку в інших містах і селах. Родина Шестак переїхала сюди з прикордонної Семенівки.
Про створення будинку сімейного типу, життя та війну ми поспілкувалися з Ольгою Шестак.
Розкажіть, чому вирішили створити будинок сімейного типу?
Почалося ще все в 2012 році, я на той час вже була розлучена з першим своїм чоловіком. У мене тоді було вже двоє дорослих синів, вони поїхали, і я вирішила взяти на виховання собі дівчинку, оскільки все життя хотіла донечку. Я на той час працювала в школі і бачила дівчат, які вони, чим захоплюються. Я сама люблю плести, і мені весь час хотілося, щось робити саме з дівчатками, хотілося заплітати косички, бантики тощо. І тоді я порадилася зі своїми синами, вони мене підтримали. Потім я проходила навчання, нам підбирали дівчинку. І виявилося, що самої немає, а є лише з братиком. Це не стало для мене проблемою. На той час Каті було 11 років, а Тарасу – 7. Зараз вони вже дорослі, вже окремо живуть, але приїжджають до нас. Катя для мене стала наче рідною дитиною. Багато часу ми провели в лікарнях, багато операцій було. Але ми справилися.
Потім нам у 2020 році запропонували взяти ще одну дівчинку. Вона теж уже доросла, навчається в Києві в університеті.
Що було найскладніше? Чи швидко знаходили спільну мову з дітками?
Були, звісно, моменти і складні, але вони є у кожній родині. Мамою мене всі одразу називали. Звикали. Якщо щось не так, ми сідали розмовляли, вирішували.
Згодом ви вийшли заміж удруге. Як відреагував ваш чоловік на таку велику родину?
Якби мій другий чоловік не підтримав мене у створенні будинку сімейного типу, то, мабуть, ми і не були б разом. Я йому одразу під час знайомства сказала, що в мене п’ятеро дітей, троє з них прийомні. Він сказав, що його це не лякає. Так і зав’язалися стосунки, через рік одружилися. Хлопці мої тоді ще жартували: «Тату, де ти досі був? Нарешті ми маму передали в справжні чоловічі руки».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Спілка жінок Менщини» відроджує традиції та туризм Чернігівщини (Відео)
Від початку повномасштабного вторгнення Семенівська громада перебуває під постійними обстрілами. Розкажіть про події 2022 року та що було далі?
Увесь час я жила в Семенівці, в мене звідси і мама родом. Прокинулись вранці 24 лютого 2022 року, чую – щось бахкає. Семенівка ж поряд із кордоном. Я не знаю, що робити, що відбувається. Я працювала техпрацівницею в школі, треба було йти відчиняти школу того дня. Телефоную директору школи, вона каже, що почалася війна. Почала телефонувати дітям. Мої сини – в Броварах. Катя в Шостці навчалася на той час, Тарас – у Сновську. Ми поїхали по них. Їдемо дорогою, дивимось – танки стоять. Страшно було, але з молитвами проїхали ту колону. Забрали Тараса, їдемо назад, знову її зустріли. 180 одиниць нарахувала техніки. Потім поїхали по Катю. Сиділи потім удома. Всі ракети через нас летіли. Сини мої кажуть: «Мамо, ми по вас приїдемо». А тоді вже мостів не було, нічого. Сини мої першими з волонтерів приїхали до Семенівки, тоді вони нас і вивезли. А зараз вони на війні.
Ми спершу виїхали до Чернівецької області. Там жили десь два місяці, і в червні вже повернулися додому. 25 лютого ми мали їхати ще по двох дівчаток, але 24-го почалася війна. Та коли повертались до Семенівки ми вже повернулися не з трьома, а з п’ятьма дітками.
Як наважилися на переїзд?
Через рік, у травні 2023-го, ми виїхали з Семенівки. Весь час бахкало, почалися прильоти по Семенівці. Ми мали рятувати наших діток. Наша найменша дівчинка на той час дуже боялась цього всього, вона плакала, кричала. Ми вирішили виїжджати. Спочатку ми виїхали в Носівку до сестри. Залишили там діток, а самі почали шукали собі дім. Шукали саме великий дім, бо родина в нас велика на той час була вже, і зупинятися ми не збиралися. Шкода було залишати дім у Семенівці, ми там робили ремонт до війни, добудовували кімнати, хотіли там жити. Проте доля занесла в Деснянське. Спершу ми орендували тут дім, а потім благодійна організація допомогла нам його придбати.
Наразі в нас дев’ятеро дітей. Ми приїхали сюди з трьома дітками. Напередодні минулого нового року ми взяли ще четверо діток: трьох хлопчиків і їхню сестричку. Велика родина. Ті діти, що вийшли вже документально з будинку сімейного типу, приїздять до нас у гості, весь час спілкуємося по телефону, особливо з Катею. Щодня розмовляємо, приїжджає на вихідні. У них уже своє життя. Плануємо і надалі тут проживати. Тут уже звикли, будинок великий, школа. Повертатися нема куди.
Ми всіх діток любимо, як рідних, усіх на ніч цілуємо й обіймаємо.
Наразі в цій родині дев’ятеро дітей: найменша Вероніка – їй 4 роки, Тимосі – 5 років, Толику – 9, Ярославу – 10, Олі – 13, Олександрі – 13, Максиму – 14, Лені – 14, Яні – 15.
Наприкінці розмови ми запитали, про що мріє ця родина.
Мріємо, як і всі, щоб закінчилася війна, щоб діти були щасливі, щоб сини мої повернулись із війни.
Спілкувалась Оксана Замятіна
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
