Дівчина, яка виросла з журналом «Пізнайко», згодом стала його ілюстратором. А взагалі сьогодні в нашій традиційній рубриці «Люди» ми розповімо про світлу дівчину.
І це характеризує її не лише за кольором волосся, але й за стилем життя і характером, із яким вона йде по життю.
Народилася Олександра Шпеко в селі Глинянка Ріпкинського району. Це маленьке затишне село неподалік Чернігова. Із дитинства дівчина ставить перед собою високі планки та долає їх. Вона закінчила школу із золотою медаллю. Також закінчила музичну школу за класом фортепіано. Тобто ще змалечку було зрозуміло, що дівчина творча, і рідні допомагали їй розвиватися в цьому.
«З самого дитинства люблю музику та малювання. У шкільні роки не пропускала жодної виставки малюнків – усюди брала участь, а також співала на кожному шкільному концерті. Вже тоді мріяла стати співачкою, а згодом все ж таки віддала перевагу малюванню. Після закінчення школи вступила до університету на спеціальність «інформатика, технології і креслення, конструювання і моделювання одягу» і закінчила навчання з дипломом із відзнакою», – розповідає дівчина.
Дівчина з амбітними планами на життя, безперечно, щодня має мільйон справ. Саме тому вона розробила власну систему планування, яка допомагає їй все встигати.
«Безумовно, як і будь-яка система, і моя також інколи дає збій. Я можу собі дати день для байдикування. Я сказала б, що я працелюб, який інколи любить полінуватись, включити серіал і зависнути з ним надовго», – ділиться Олександра.
Дорога до журналу «Пізнайко»
Малювати дівчина ніколи не припиняла. Навпаки, більше місто – більше можливостей. Навчаючись в університеті, Олександра почала брати замовлення на портрети і картини олією, пастеллю, аквареллю…
«Хотілось самостійності, тому намагалася створити умови, аби і улюбленою справою займатись, і гроші за неї отримувати. З третього курсу почала працювати в заміському спа-готелі вихователем-аніматором і паралельно навчалася, крім того, ще й малювала на замовлення. Було дуже складно, але, як я вже казала, моя працелюбність мене ніколи не покидала», – ділиться наша героїня.
У кінці четвертого курсу Олександра вирішила спробувати себе в ілюстрації. І, як у кохання, поринула з головою. Спершу це були олівцеві, акварельні ілюстрації, а далі перейшла на діджитал-ілюстрацію.
«Я купила собі графічний планшет, і перейшла на діджитал-ілюстрацію. На п’ятому курсі почала працювати в школі вчителем інформатики і паралельно росла як ілюстратор. Перша моя робота була в журналі «Пізнайко». Я пройшла конкурс, і мене взяли в команду. Це було нереальне щастя. Конкурсна робота полягала в тому, щоб проілюструвати казку про малюка-китеня, і я в цю роботу вклала всю душу.
Після цього в мене ще було два великі проекти для заміського спа-готелю, я створила авторську розмальовку і карту території. Була проведена кропітка робота, але від кожної такої роботи я отримую колосальне задоволення. Замовленнями я не обмежилася і працюю тепер ще й на ілюстраційних стоках. А також проходжу безліч ілюстраційних челленджів і марафонів, це як виклик самій собі малювати кожен день», – захоплено розповідає художниця.
Наша героїня ділиться, що поєднувати роботу в школі, навчання і ілюстраторство напрочуд складно, але якщо від цього горять очі, то не можна зупинятися. Зазначає: аби бути хорошим ілюстратором, треба дійсно любити те, що робиш. За її словами, ілюстрація несе добро, щирість і теплоту, це спосіб поділитися тим, що всередині.
«Малюнок, до речі, допомагає пережити негативні моменти в житті, замість того, щоб когось звинувачувати, я з головою поринаю у творчість і створюю щось хороше», – отаким простим рецептом, як побороти негатив, ділиться Олександра.
Ще одним захопленням є подорожі. Це дуже надихає майстриню і заряджає на роботу. Вона вже відвідала різні міста України, Польщі, Білорусії, Росії, Фінляндії, але зупинятися на цьому не збирається, адже, як і в усьому, є амбітною. Однак зазначає: хоч як би подобалися їй подорожі, жити планує саме в Україні.
«Я хочу бачити розвиток, зростання України. Я хочу бачити Україну як країну любові і справедливості, де активні громадяни могли б вільно створювати свої підприємства, робочі місця, отримувати пристойну заробітну плату за свою працю. А ще хочу бачити Україну без війни. І я думаю, так і буде», – на такій позитивній ноті ми і завершили нашу розмову.
Наталі Солодовник
Приятные работы… Веет добром… Стиль
Спасибо большое))