Люди: Феноменальна життєва динаміка Юлії Ковтун

Драйвові мандри, підкорення Говерли, випробування на міцність у дитинстві, справжній патріотизм, глибока життєва філософія і чарівна усмішка. Все це – про чернігівку Юлію Ковтун. Всі знають її як талановиту журналістку та речницю поліції. А сьогодні у рубриці «Люди» спробуємо показати Юлію Ковтун, як кажуть, з усіх життєвих сторін. Отже, давайте знайомитися.

«Я народилася в Бучі Київської області. Після розлучення батьків з мамою повернулися на її малу батьківщину – у Чернігів. Було важко в економічному плані. Постійні переїзди з квартири на квартиру: хазяї підвищували ціни, заселяли у квартири родичів, або ж просто продавали квадратні метри. Не встиг звикнути – виїжджати треба. Один раз в будинку лише переночували, бо бабця вирішила здати житло з дідусем. Про це ми дізналися, коли він пропив гроші за оренду та повернувся серед ночі. Якщо порахувати всі переїзди починаючи від мого народження, то десь 17 виходить. У 14 років заробила перші гроші. Роздавала листівки в центрі міста. З того часу жодного вільного літа у мене не було. То пиріжки продавала, то морозиво, то косметику, навіть стояла за дегустаційною стійкою ковбаси. У 2010 році спробувала себе в якості фрілансера. І от з того часу в мене зникли ще й вільні вечори», — розповідає Юлія.

Юлія Ковтун навчалася у Чернігівській школі № 24, потім отримала науковий ступінь магістр історії в ЧНПУ ім. Шевченка. У дівчини з самого дитинства було хобі – виготовляти різноманітні речі з бісеру та в’язати. Також вона дуже любить читати, дивитися фільми і слухати музику.

«Улюбленої книги немає. Я люблю читати психологію. Свого часу мама дуже мудро вчинила. Років у 14 поклала на стіл книжку, яка мене змінила. Вона дуже легка і може здатися дорослій людині примітивною. Її треба читати вчасно. Там є картинки та приклади з життя автора.

А вже потім бути Наполеон Хілл, Карнегі, Роберт Кіосакі, Джордж Клейсон. Зараз купую книжки виключно на українській мові, але складаю їх певно до старості, коли у мене з’явиться вільний час. Люблю українське кіно. Голосую за нього гривнею. Цьогоріч спеціально ходила в кінотеатр, аби подивитися фільми «Донбас», «Позивний Бандерас», «Скажене весілля», «Таємний щоденник Симона Петлюри», «Чорний козак», «Шляхетні волоцюги». Поки що в моєму рейтингу українського кіно перемагає «Червоний». На нього я сходила двічі. Музику слухаю фоном. Зазвичай це радіо лайндж. Якщо хочеться щось для душі, то українські рок та етнорок гурти. «The Doox», «Хардкіс» тощо. Та взагалі з приходом війни на наші землі я почала більше цінувати український продукт. Телевізор не дивлюся взагалі. Іноді заради забави переглядаю окремі передачі на різних каналах, щоб зрозуміти до якого дна ми дійшли. Настрій після цього кепський. Іноді навіть гірший ніж після політичних передач», — зізнається Юлія Ковтун.

Нині дівчина працює в структурі Національної поліції України і щоденно має справу з кримінальними новинами.

«Зараз я працюю речницею Чернігівського відділу поліції. А як розумію, що забагато криміналу – пишу інтерв’ю з цікавими людьми для РІА «Час Чернігівський». Останнє про чернігівську діджейку, що стала талісманом Динамо. А поміж цим – мрію про власний ресурс без криміналу, який буде розвивати людей. І, звісно, хочу бути найкращою в світі мамою. Як з’явилася в житті поліція? Перший раз, коли я потрапила в міліцію на практику на другому курсі. Це була кримінальна міліція у справах дітей. Суцільний стрес. Стільки знедолених дітей на одному квадратному метрі за тиждень я не бачила. Я тоді побачила як батьки б’ють дітей, ті тікають з дому, а потім мати каже: «заберіть її у притулок, бо вона неслухняна». Я тоді ледь плакала теж. Більшість бід відбувається саме через пофігізм родини. Ще тоді я думала – чи зможу працювати в міліції, бо освіта наче дозволяє (історія-право). Злякалася чергувань і суцільного стресу. Удруге вже була реформована поліція. Прийшла в поліцію у пошуках справедливості, бо роботодавець Станіслав Глушак кинув на гроші весь колектив. Виявилося, що в прес-службі поліції є вакансія, тож залишилася. За плечима вже був досвід роботи в газетах, на інформаційних сайтах і навіть трішки з відео встигла попрацювати», — пригадує співбесідниця.

Фраза «колишніх журналістів не буває» – це про Юлію Ковтун.

«Я навіть коли їжджу у відпустки, де маю відпочивати, спостерігаю за усім на що дивитися журналіст: дороги, зупинки, вуличне освітлення, благоустрій. У Чехії знайшла розмальовану скляну зупинку. От як не порівняти їх з чернігівськими, які миють декілька разів на тиждень? Так, журналістськими розслідуваннями я не займаюся, бо не займалася ними взагалі. А от інтерв’ю написати з цікавою людиною можу. І це ніяк не заважає роботі в поліції. Я в 14 вирішила написати книгу. І досі не вирішила на яку тему, але з того часу мрія залишилася. Років у 16, читаючи глянець, вирішила, що можу писати краще за них. Потім вирішила, що глянець то взагалі не моє. Вирішила стати журналістом, який пише про важливе, а не про моду, про яку і так всі пишуть. Вирішила і все по тому. Мріяла, мріяла… І подалася на конкурс студентських есе. Перемогла. Подалася ще раз – у трійці лідерів, потім ще раз. Пройшла відбір на стажування студентів в органах місцевого самоврядування. Була у прес-службі ЧМР місяців чотири, а там й до газети «Чернігівські відомості» дійшла. Мені тоді казали, що мої очі блищать, бо я прагну чогось у житті. З того часу я багато для кого писала, але в поліції затрималася надовго. Хоча звання не маю. Я до мозку кісток журналіст, а не поліцейська. У мене мислення інше. Тому мені легко балансувати між колегами-поліцейськими і колегами-журналістами. Ще хочу подякувати Школі молодого журналіста у Чернігові, яка допомагає реалізуватися потенційним журналістам», — зазначає дівчина.

Юлія зізнається, що дуже любить Чернігів. Особливо Ялівщину та Вал. Також – дуже любить мандрувати.

«З огляду на хитку економічну ситуацію в родині я стала трудоголіком. Тож і за межі України я виїхала уперше у цьому році. В Чехію на кілька днів. Взимку. Наступна поїздка – у Польщу. Теж взимку. Нещодавно придбала собі карту. Цікава карта. Принцип як в лотерейному білеті – країна, яку відвідала, стирається монетою. Окремо є Україна, половину країни вже побачила. Поки що найкращими є Львів і Ужгород. Люблю стару архітектуру і гори. В Одесі цього літа усюди смерділа каналізація, багато зруйнованих будинків і сміття. Харків вразив монументальністю. У Вінниці вразив фонтан і захмарні ціни на житло. Мрію побувати у Венеції. Хочу зрозуміти як це – «місто на воді». Більшість міст побачила завдяки тренінгам з журналістики. Останні кілька років подорожую переважно своїм коштом. У Польщі буквально на днях хочу побачити Освенцим, музей Шиндлера. Відпочинок на морі не для мене. Мені треба емоції. Підкорити Говерлу в Яремче, наприклад, або залізти в Одеські катакомби», — розповідає мандрівниця.

У всіх героїв рубрики «Люди» завжди запитую про сенс життя.

«Сенс життя – знайти себе. Людина має якомога раніше зрозуміти чого вона хоче і йти у цьому напрямку. Викиньте із голови надокучливу суспільну думку. Ставте штамп у паспорті не коли вік підійшов, а коли ви цього хочете. Обирайте ту спеціальність, на якій ви зможете досягти успіху, а не ту яку нав’язують батьки. Фарбуйте волосся у зелений, якщо це вам подобається. Вивчайте айті в 40+. Будьте собою! Інакше ваше життя пройде дарма», — зазначає Юлія Ковтун.

Як і у всіх нас, у Юлії були моменти в житті, про які шкодує. І навпаки – якими пишається.

«Шкодую, що навчалася в інституті історії в Чернігові. По-перше, бути вчителем історії – це не моє. Я мала здобути фах журналіста, вивчати якісь політичні чи економічні спеціальності, міжнародні відносини. По друге – рівень цієї освіти. Але то зовсім інша та ще й болюча тема. Чим пишаюся? Пишаюся, що не зрадила собі у виборі роботи. У мене був момент, коли я була готова їхати на заробітки в іншу країну. Утім залишилася в цьому чудовому місті і працюю в тій сфері, яка мені близька. Продавці, звісно, можуть отримувати більше грошей. Але чи люблять вони свою роботу», — розповідає Юлія.

Моя співбесідниця щиро вірить у світле і щасливе майбутнє України.

«Мрію про мир. Можете вважати мене наївною, але в України буде світле майбутнє. Можливо, тому я стримую себе і не їду збирати ягоди, крутити гайки на заводах Європи. Там, звісно, відповідальності менше. Погано зробив – перероби, або заплати із зарплати. А якщо в медіа (журналістика чи прес-служба) підібрати не те слово, то можна опинитися в суді чи накликати іншу біду на себе. Тут важче, але я на своїй землі. В Європу я їду за емоціями, а світле майбутнє хочу зустріти тут», — зізнається Юлія Ковтун.

Павло Солодовник