Люди: Катерина Нестеренко розказала про любов до професії, рідного міста та життя після евакуації

Чернігівка Катерина Нестеренко – романтична, тендітна, втілення гармонії й естетики. Працює майстром-бровістом уже більше як вісім років. Розповіла про життя в Чернігові та Польщі, що любить і що її надихає. Чому та коли виїхала з рідного Чернігова і як облаштувалася в Польщі.

Про все це – далі.

Розкажи про себе: як ти стала майстром, де навчалася і що тебе надихає в житті?

Мене звуть Катерина Нестеренко, я майстер-бровіст, майстер перманентного макіяжу та майстер-ламімейкер. Уже восьмий рік працюю у цій сфері. Закінчувала школу косметології в Польщі, але базу брала в талановитих майстрів з України.

Моє хобі – це фото: дуже люблю фотографувати на iPhone, на професійний фотоапарат, фотоплівку та полароїд.

Люблю естетику і це теж моє хобі, бо люблю збирати різні естетичні, вінтажні речі для дому. Це посуд, підсвічники та скатертини. Таким чином я відпочиваю, перезавантажуюсь і надихаюсь. Також неймовірно люблю відпочинок на природі в цілковитій тиші, щоб без зв’язку і телефона, щоб можна було повноцінно злитись із природою.

Як ти прийшла до цієї професії, хто надихнув або хто був наставником?

До професії я прийшла дуже цікавим шляхом. Мене надихнула моя подруга Настя, вона ще у далекому 2015 році, коли приїхала до Польщі, почала займатися б’юті-історією (віями). І почала мене також підштовхувати до цього. Саме завдяки їй ми стартували разом і дуже вдало.

Моя професія пройшла період еволюції і розвитку, тому що нарощування вій переходило плавно в корекцію та фарбування брів, а згодом ламінування. Щойно з’являлися нові техніки стосовно обличчя та брів – я завжди навчалася нового.

Надихаючись своєю колегою і подругою, далі почала вчитися перманентного макіяжу. І ось я вже з 2018 року є майстром і перманентного макіяжу – роблю брови та стрілочки. Зазначу, що ми в цей час проживали за кордоном, у Польщі, ця сфера тут була дуже слабо розвинена, а мене завжди тягнуло до краси та й, як то кажуть, руки правильно стоять до цього.

Тож я дуже люблю цю професію – за те, що можу змінювати життя людей на такому рівні та робити їхнє життя кращим. Дівчата ж знають, що для них мінімальні зміни на краще (особливо ззовні) – це вже приплив енергії.

Коли я бачу сяйво очей у людини й отримую фідбек, одразу почуваюся щасливішою. Моя професія мене мотивує ще й фінансово, вона гарно оплачується, це завжди актуально і користується попитом. У мене вже є постійна база моїх любих клієнтів (і в Польщі, і в Україні), до яких повертаюсь я і вони до мене.

Як ти вважаєш, хто вплинув на тебе як особистість, як людину? Це були рідні?

На те, ким я є зараз, вплинули мої батьки. Вони мене наповнили своєю любов’ю, теплотою і чуйністю. І це все я зараз пожинаю. Підтримка батька (особливо для дівчинки) дуже важлива. Вони мене виховували, ніби я особлива і я принцеса. І саме такою я була для них і такою я почувалася. Тому саме мої рідні заклали та віддали мені все найкраще.

Звісно, не можемо не зачепити тему війни. Знаю, ти була з донечкою, коли почалося повномасштабне вторгнення. Коли ви виїхали і що стало вирішальним моментом для цього?

Війна – моя болюча тема. Моєю відправною точкою для виїзду були авіабомби по Чернігівському кардіологічному центру (4 березня, коли в місті було дуже гучно). Ми розуміли, що область окуповують росіяни і з маленькою дитиною в підвалі було дуже холодно, сиро. Ми вже були безсилі від того стресу та безсонних ночей.

Найстрашнішим моментом ще були прильоти на вулиці Магістрацькій (коли авіабомба впала на стоматологічну дитячу лікарню). Ми якраз не думали спускатися в підвал, бо дитина щойно заснула, але в останню мить усе-таки побігли.

І тоді до нас прилетіли уламки у двір. Але дякувати Богу, ми були в підвалі і вийшли звідти цілі та неушкоджені. Після цього ми однозначно вирішили їхати і нам вдалося покинути місто.

Зараз ти живеш у Польщі. Як вас там приймають, чим займаєшся?

У Польщі нас приймають добре, але в мене трошки інша історія. Коли ми виїжджали, то я дивилася на все тверезо. Польща мені, можна сказати, така рідна країна, бо я тут прожила з 2015 до 2020 року. Закінчила в цій країні навчання і знаю польську мову. У мене тут багато знайомих і друзів, а також клієнтів. Тому коли я виїжджала з Чернігова і дісталася кордону, то отримала смс від друзів: «Ти знаєш, куди тобі їхати і де на тебе чекають». Це мене в той час дуже підтримало.

Але ми з родиною (я, донечка, моя мама та дві бабусі) поїхали спершу до маленького містечка, там були вже мої родичі (мій свекор). Він створив нам умови перебування, щоб ми відійшли від того жаху і стресу. І місяць ми в нього відпочили, набралися сил, розуміли, що треба діяти далі. Тому я почала працювати (не брала статусу біженства). Дитину оформила в садочок, а сама вийшла на роботу

Чи віриш у Перемогу України та чи мрієш повернутися додому, до Чернігова?

Звісно, я вірю в Перемогу, я знаю, що ми переможемо. Я впевнена! І безперечно, я знаю, що повернусь до України. Тобто це така мрія, яка точно здійсниться. Тому що Україна і моє місто Чернігів – особливі.

Це чарівне місце (я зараз кажу ці слова і в мене мурашки по всьому тілу). Хто був і хто жив у Чернігові, той знає – що там особлива енергетика. І найголовніше – що це своя країна, своє рідне місто. Тому бажаю всім вірити, молитися та скоріше Перемогти. Слава Україні!

Героям Слава!

Спілкувалася Наталі Солодовник