Професія педагога дуже наближена до професії артиста чи письменника. Адже цікаві й нестандартні уроки в школах чи пари у вишах здатні провести тільки творчі люди, безмежно закохані в професію. Викладачу, як і актору, передусім треба заволодіти увагою аудиторії та достукатися до кожного учня чи студента. Окрім того, педагог має поєднувати таланти сценариста та режисера, і щодня ставити не один, а кілька своїх занять-вистав.
Це дуже добре відомо Марині Каранді – кандидату філософських наук, доценту кафедри філософії та культурології Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т.Г.Шевченка, яка не тільки багато років виховує у студентів хороший естетичний смак, а й змогла «заразити» багатьох із них своєю любов’ю до театрального мистецтва. Тож уже кілька років вона разом зі своїми вихованцями опікується потрібним і важливим дітищем – соціальним театром. Докладніше про це і не тільки – із перших вуст від Марини Каранди.
Пані Марино, як, коли і чому був створений соціальний театр?
Разом зі студентами різних факультетів Національного університету «Чернігівський колегіум» ім.Т.Г.Шевченка (тоді ще педагогічного) я як викладач культурологічних дисциплін років 10 тому впровадила заліки у вигляді творчих проектів. Були вдалі формати: різдвяні вікторини, благодійні аукціони та конкурс вертепів. Але поштовхом для відновлення мого театрального досвіду, який напрацьовувала як арт-терапевт, придумавши й організувавши чернігівський театр реабілітації «Дивосад», стала інша подія. Якось прийшло на думку поставити різдвяну казку для дорослих.
Головне завдання – ознайомити молодь із традиціями народів світу, пережити радість відкриття іншої культури. У 2014 році було обрано андерсенівську «Снігову королеву», а героїв і конфлікт максимально осучаснено. Наш сіквел був на 42 актори! Успіх окрилив, і потім не здивувалася, коли після двох показів цієї дебютної вистави десь півтора десятка учасників почали мене шукати і питати: «А що наступне»? Стала актуальною якась назва. Зупинилися на латинському вислові «Ex Libris» (Із книжок), бо він багатозначний – відсилає і до колекціонування книг, і жанру графічного мистецтва: такі відтиски робили раніше на першій книжковій сторінці. Тобто наш театр задумувався як місце, де можлива колекція візуалізованих і оживлених улюблених книг.
Чим соціальний театр відрізняється від студентського чи аматорського?
Існує таке масове кліше: аматорський театр – це начебто той, що переважно розважає вузьке коло глядачів на рівні разової самодіяльності. А соціальний – ну, ще трохи інколи повчає, в кращому випадку ставить суто замовну виставу, наприклад, антинаркотичну чи до Дня боротьби зі СНІДом. Подібні соціальні антрепризи існують при громадських організаціях, тимчасово виконуючи конкретний проект, або в навчальних закладах, при кафедрах соціальної педагогіки. Але ми родом із культурології, тому зовсім не з цього починали, й існуємо з іншими уявленнями про красиве та корисне.
Наш театр несе модерне уявлення про культуру, є одночасно і студентським, і аматорським (нікого з професійною театральною освітою тут немає), і за загальним змістом – соціальним. Маємо великий досвід виступів перед дітьми з особливими потребами. Так, зробили минулого сезону експериментальну виставу-екскурсію «Легенди міста Че». Чому екскурсія? Бо діти на візках маломобільні. І навіть коли вони їдуть автобусом, хіба багато побачать? Ми намагалися оживити для них історію рідного міста. Для вистави-екскурсії треба, щоб діти мали хоч найменшу базу вражень, щоб слова «древній Вал» не викликали повного здивування, а ми подбаємо, щоб такі імена, як князь Мстислав чи Іван Мазепа, Коцюбинський і Тичина, отримали відлуння у серцях через образну гру.
Хто грає в театр?
Здебільшого акторами, хореографами, реквізиторами є студенти. Хоча зі студентського віку за 4 роки існування колективу багато хто з учасників уже виріс. Так, наприклад, наш музичний режисер Анатолій Новак випустився вже кілька років тому, він є лаборантом нашої кафедри. Ми сьогодні, окрім соціальних вистав, ставимо і ліричні, і фантастичні, і біографічні, тому серйозно розмірковуємо над ребрендингом). Якщо точніше сказати про функції, «Ex Libris» – це соціальний театр, який є і мистецтвом, і арт-терапією, і просвітницьким культурним молодіжним клубом, і школою життя.
Акторський склад постійний чи щороку з’являються нові обличчя? Чи може будь-хто прийти до вашого театру і спробувати свої сили на сцені?
Проблема ротації акторського складу – це нормальне явище в аматорських колах. Хтось знаходить роботу, закохується, одружується, виїздить із міста, хтось розуміє, що не зірка сцени і треба шукати себе деінде – тому потреба час від часу набирати новачків є.
Ми оголошуємо зазвичай загальний кастинг і вирішуємо, кого будемо навчати, щоб ввести потім у основний склад. До речі, найближче прослуховування запланували на 18 вересня, о 18.00 у нашій актовій залі університету. Будемо раді всім креативним і тим, хто шукає сенс життя в корисній співпраці актора.
Які п’єси ставите? І де їх можна побачити?
У роботу беремо три типи вистав і показуємо у себе в університеті чи в межах міста сьогодні можемо приїхати в гості. Кілька виступів було в художньому музеї та бібліотеці для юнацтва ім. Островського, постійно співпрацюємо з обласною дитячою лікарнею.
Для молоді готуємо вистави, які розбудять інтерес до певних історичних чи культурних харизматичних осіб. Така собі книжкова поличка з драматизованими біографіями чи розмислами про суть мистецтва («Довженко: РRO ET CONTRA, «60 кавових зерен і 1 струна» – драма про Бетховена і Паганіні, «Етюд про театр», оновлені вже згадані «Легенди»).
Для дітей народжуємо вистави з інтеракцією, розробляємо ігротеки, які формують любов до розумних розваг («Маленький вертеп», «Нові пригоди Кота у чоботях», «Казка про Червону Шапочку та Музичного Вовка», «Рюкзак із сюрпризом», «Острів скарбів»).
Для інтелігенції, вчителів, батьків, шкільних психологів ставимо соціальні вистави («3D або історія про дівчину, дисертацію і диво», «Букініст», «Золота рибка»).
Хто у театрі драматург і режисери?
Переважно літературно-драматургічною роботою в театрі займаюся сама, пишу п’єси чи адаптую тексти інших авторів для наших потреб. Наприкінці минулого року вийшла у світ моя збірка п’єс «Сучасна драматургія для дітей і молоді», яка у серпні отримала премію Пантелеймона Куліша.
Ми дуже вдячні за співпрацю провідній актрисі Молодіжного театру Мирославі Витриховській, яка здійснила постановку чотирьох вистав, навчаючи наживо і сценопластиці, і триманню текстових зобов’язань, і ансамблевості. Минулого року консультантом було запрошено провідного актора Драматичного театру Євгена Бондаря для «ограновування» казки-детектива «Аліса у країні звичайнісіньких чудес». Постановку вистави про Бетховена та Паганіні здійснив Анатолій Новак, випускник інституту історії, етнології, правознавства ім.О.Лазаревського. Іншими роботами опікувалась знову ваша покірна слуга, звісно, покладаючись не тільки на естетико-культурологічну теорію, але і на спілкування з іншими режисерами.
Над чим працюєте зараз? Можливо, скоро прем’єра вистави? І чим загалом дивуватимете глядача цьогоріч?
Нас днями попросили поставити інклюзивну виставу для дітей із вадами слуху. Пишемо зараз сценарій, адаптуємо до глядача, розпочнемо на тижні репетиції. Для розумної та модерної молоді міста випустимо десь наприкінці листопада виставу про цінність любові і пам’яті.
Чи важко вже не перший рік опікуватися театром. Адже потрібен реквізит, приміщення і ще багато чого? Чи допомагає хтось, підтримує?
Театральне життя складається не з самих овацій. Так, є проблеми організаційного та матеріального порядку. Ми вдячні філологічному факультету НУЧК, який дав нам прихисток у вигляді репетиційно-реквізитної аудиторії 410 та ректорату за надання актової зали для прем’єр. На благодійні кошти від вистав та самокоштом від зарплат і стипендій купуємо костюми та реквізит. Завжди раді будь-якій волонтерській допомозі в цих питаннях. Адже, організовуючи прем’єру чи йдучи до дітей, завжди маємо потребу у «витратних матеріалах» – афішах, програмках, повітряних кульках, хлопавках, гримі, призах і т.д., не кажучи вже про потребу в історичній реконструкції костюмів, звуко- і світлоапаратурі.
Чи берете участь у якихось конкурсах, можливо, маєте здобутки, якими пишаєтесь?
Була серйозна робота над виставою «Букініст», із якою колектив, проконсультований актрисою Молодіжного театру Мирославою Витриховською, пішов на Перший фестиваль аматорського театрального мистецтва «Санич» і здобув п’ять дипломів. До речі, один із них – за кращу літературну адаптацію прози Цвейга, Булгакова та Бредбері для сцени. У вересні 2017-го ми їздили з сюрреалістичним фарсом «Золота рибка» на Всеукраїнський фестиваль «Фортуна» у Черкаси і вибороли там чотири дипломи, один із них – 3 місце в номінації «Краща вистава».
Яких висот хотіли би досягнути?
Швидше за все, глибин. Більшої усвідомленості своєї культуртрегерської місії. Більшої зацікавленості у нас менеджерів від освіти, зокрема інклюзивної освіти.
Чим для вас був проект «Соціальний театр – мода на добре мистецтво»? Що він для вас означає?
Проект «Соціальний театр – мода на добре мистецтво» було реалізовано минулого року як співпрацю з громадською організацією «Жменя». Завдяки перемозі в конкурсі культурних проектів, який проводило Швейцарське бюро співробітництва в Україні, ми отримали річне фінансування, що було спрямовано на навчання акторів (2 виїзні школи з професійними педагогами і практиками театру), виконання величезного гастрольного плану (сукупно відіграли 30 вистав у Чернігові та 10 населених пунктах області й України). Поширення досвіду відбулося впродовж серії семінарів для вчителів, соціальних працівників і на науковій конференції з проблем соціального мистецтва.
Головна мета цього проекту – виховати соціального актора, який вміє працювати не тільки для свого акторського задоволення чи для задоволення молоді. Наші актори вміють нести художню дію та розвивальну гру для людей з особливими потребами, інклюзивно пристосовуючись до них. Це рідкісні компетенції, варті розвитку, але меценатів ми поки не маємо, тому вимушено відмовляємо в гастролях головним глядачам. Наприклад, можна поїхати до Городнянського інтернату, але часові затрати солідні – це цілий робочий день займе: завантаження, дорога, виступ, повернення і знову розвантаження. І, щоб показати виставу, треба мати не тільки бажання, але й кошти – купити костюми, реквізит, оплатити транспорт і харчування акторів у відрядженні.
Чомусь в Україні поширена практика матеріального обдаровування шкіл, лікарень, інтернатів. Але духовні подарунки для таких дітей не менш очікувані і корисні – вкладаючи кошти у гастролі соціального театру, меценат може зробити щасливими багато адресатів, можливо, подарує деяким дітям першу зустріч із живим мистецтвом. Швейцарський проект завершився в січні цього року, але ми маємо з того багато досвіду і готові його примножувати навіть при безгрошів’ї, мужньо дивитися вперед і ділитися розумним, добрим і теплим мистецтвом.
Спілкувалась Ірина Осташко
