«Боротися з лінощами можна лише одним способом – почати діяти».
Катерина Череватенко
Катерина Череватенко, 28 років, пише романи, знає дієві секрети боротьби з лінощами, мріє написати світовий бестселер.
Навчалася в Чернігівському національному педагогічному університеті імені Шевченка (історія і правознавство) та Чернігівському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського (психологія). Працювала в Чернігівській ОДА, КП «Міський Палац культури» та Деснянському басейновому управлінні водних ресурсів (прессекретар, зв’язки з громадськістю та ЗМІ).
Її дитинство було сповнене різноманітних пригод у мальовничому поліському селі. Ця атмосфера, ймовірно, і визначила подальшу динамічну долю дівчини. Нині вона успішна, розумна й талановита. Має безліч захоплень і насичене життєве резюме. Давайте знайомитися ближче. Отже, сьогодні в рубриці «Люди» ми вам розкажемо про Катерину Череватенко.
Мої перші 17 років пройшли в чарівному селі Стольне Менського району. Дитинство промайнуло, певно, як і у всіх дітей, на роботі батьків. Але не у кожної дитини батько працював завідувачем молочно-товарної ферми, а мати – зоотехніком. Коні, корови, вівці та мій щоденний «дитячий» клопіткий догляд за ними й досі приходять мені уві сні, разом із відлунням гулу моторів доїльних апаратів. Серед улюблених спогадів також і припорошені борошном білі брови та вії після відвідин мукомельні 60-х років будівництва.
У дитинстві був цікавий випадок… Мені було років 5, коли моя родина почала прищеплювати мені важливе значення сільської традиції випасання корів. Мій старший на чотири роки братик бігав по камінцях на узбережжі каналу з водою і мені дуже хотілося довести йому, що я доросла й також можу вправно стрибати. І коли вся родина відволіклася на «головне» завдання нашого «відпочинку» на природі, мій стрибок завершився вгрузанням половини мого маленького тіла в багнюку. Пам’ятаю, як в’язка субстанція швидко почала тягнути мене донизу і вибратися самостійно шансу не було. Я покликала на допомогу брата. Не знаю чому, але покликала не маму, не тата, а довірила другокласнику порятунок свого життя. Можливо, саме тому й зараз у мене з моїм старшим братом такі теплі, довірливі стосунки.
«Тренди» дитинства підштовхували до того, що я стану ветеринаром. Сама ж я мріяла вчитися на лікаря-офтальмолога. Але в життя було своє бачення на мене. Я закінчила Чернігівський національний педагогічний університет ім. Шевченка. Інститут історії, етнології та правознавства ім. Лазаревського за спеціальністю «вчитель історії і правознавства». Та працювати вчителем у мене, мабуть, не вистачить нервів. Дітлахів я, звісно, люблю, але коли їх одночасно менше ніж десять в одній кімнаті. За другою освітою я психолог. Встигла до останнього набору студентів до Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського. Коротко про мету здобуття такої спеціальності відповім словами мого викладача: «На психолога насамперед ідуть навчатися, щоб розібратися в собі. Адже тільки людина, яка змогла допомогти самій собі, зможе стати корисною й для інших».
Я ще не досягла свого дзену, тому продовжую розвиватися в цьому напрямі. Щоб колись мати змогу допомагати військовослужбовцям із посттравматичним стресовим розладом, я навіть стала сертифікованим членом Асоціації тілесно-орієнтованих психологів України.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Мрія дитинства Володимира Василенка втілилася у 25-річний професійний шлях пожежника
Моя пристрасть – це написані слова. На мою думку, текст – це магічне заклинання, яке перетворює думки на результат: змушує речі продаватися, відповіді – знаходитись, людей – миритись, незрозуміле – прояснятись і легше запам’ятовуватись. Це захоплення випадково зародилося з прочитаної мною літератури, потім переросло в написання власних любовних романів та сценаріїв і продовжилося в роботі, яка, можна сказати, сама обирала мене по життю. Але про все по порядку.
Свого часу я за два дні прочитувала книгу й одразу бралася за іншу, тому зараз мене важко вразити чи просто здивувати сюжетом. Відповідно, напрям читання змінився, серед улюблених останніх книг: «Психологія впливу» Роберта Чалдіні, «Витончене мистецтво забивати на все» Марка Менсона, «Бывшие» Натальи Красновой та з художньої, для відпочинку, цикл книг «Лабиринты эхо» Макса Фрая.
Головна моя мрія сьогодні – написати роман, рейтинги якого поб’ють книгу «Пісня льоду та полум’я» Джорджа Мартіна. Наразі я вже маю два написані, але не надруковані на папері мої маленькі літературні творіння. Перший – україномовний фантастичний роман, а другий – антиутопічний роман російською мовою «Безликий». Свого часу лише в соцмережі Вконтакте останній переглянули понад 40 тисяч користувачів, там же залишено близько 300 позитивних відгуків. Одного разу мені навіть пропонували заплатити, якщо я погоджуся виправити кінцівку одного розділу так, як цього заманулось одній читачці. Проте я не погодилась, про що не шкодую.
Можливо, в майбутньому я випущу її друком, а зупинятися на цьому не планую та вже маю ідеї для інших сюжетів.
Я дуже хотіла б похвалитися здобутими за час карантину новими досягненнями чи вдосконаленням вже наявних вмінь, домашніми заняттями спортом чи підтриманням здорового способу життя, але, на жаль, цього разу все це не про мене.
На початку введення всіх обмежень я не могла позбутися дискомфортного тиску від втрати права вибору та свободи. Проте згодом зрозуміла, що такий вихід із зони комфорту був вкрай необхідний кожному з нас. Це можливість навчитися цінувати те, що завжди мав, але не помічав, доки не втратив; нагода викинути зі свого життя все непотрібне, за чим навіть не сумував. Можливість попрацювати дистанційно та самодисциплінуватися, розширити світосприйняття та побачити близьких людей з інших, неочікуваних сторін. Та, звісно ж, відпочити без поспіху та метушні. Я розумію, що карантинні заходи – це великий удар по малому бізнесу та економіці країни загалом, проте це корисний досвід для перезавантаження та нового старту.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: екогерой Сергій Безбородько
Після пандемії життя світу зміниться. Для одних ці зміни залишаться невідчутними, для інших – повністю перепрошиють повсякденне буття. Яким воно стане для нас та нашого міста, побачимо далі.
Особливим куточком у нашому Чернігові для мене є пагорб біля Катерининської церви. Я дуже люблю сидіти там на лавці та дивитися, як автомобілі рішуче мчать до столиці, або, навпаки, спокійно повертаються до рідного міста. Для мене це місце уособлює свободу та власний вибір, периферію, куди ти можеш прийти з сумними, важкими думками й обов’язково віднайти в собі відповіді та сили, наповнитися енергією, щоб так само, як ті автівки, знайти власний шлях. І він не завжди означає залишити все і вирушати до столиці.
Я дуже люблю наше спокійне місто. За останні роки воно змінилося до невпізнанності, стало більш затишним і сучасним. Чернігів немов створений дарувати естетичне задоволення та надихати митців на нові творчі здобутки. Проте залишається і багато запитань, серед яких якість маршрутного транспорту та наявність громадських туалетів.
Серед моїх хобі – купа справ: вишивка, макраме, плетіння спицями та гачком, караоке, гель-лак і манікюр. Одного разу навіть займалася нарощуванням вій та, крім іншого, маю сертифікат перукаря, чим завжди користуються мої подруги та близькі.
Кохання, на мою думку, – це коли бажання та потреби іншого стають важливішими за власні, коли на першому місці у вас прагнення зробити за будь-яку ціну щасливою людину поруч. І в результаті, побачивши блиск в очах та посмішку коханого, мати змогу наповнюватися власним задоволенням і щастям. Проте ця формула буде вдалою тільки з правильною, дійсно вашою людиною, яка прагнутиме робити для вас те саме.
Боротися з лінощами можна лише одним способом – почати діяти.
Марк Менсон (американський письменник, автор книг із саморозвитку. – Авт.) говорив дуже корисні речі: хибно вважати правильною ланцюгову реакцію: натхнення – мотивація – очікувана дія. Насправді вірно випробувати: дія – натхнення – мотивація. Спробуйте, мені допомогло.
Спілкувався Павло Солодовник
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
